Мені важко писати ці рядки. Тим більше, що вони не мають адресата. Я ж не пишу нікому, хіба можу комусь тому, хто передає далі за проїзд. Не знаєш ні від кого, ні кому. Але передаєш, бо якось так прийнято. Безглуздо.

Не раз бувало, коли в свій щоденник записуєш фактично усі справи, які треба зробити, великі й малі, без будь-якої хронологічної чи тематичної послідовності, без методологію, або радше сказати, лише тобі зрозумілої зараз. Просто потік завдань, що треба зробити, не забути сказати чи дізнатися, що треба обов’язково прочитати чи куди поїхати, кому подякувати, а кого записати до коротенького списку «ніякої співпраці за жодних обставин», що купити чи що подарувати, інші малі замітки нікому крім тебе не потрібні, а деколи й незрозумілі й для себе нехай лиш мине якийсь час. Ціла ріка якихось телефонів і контактів, емейлів, списків і блок-схем, номерів особових рахунків, показчиків одометра й заміни мастила, старих рецептів і всяких записів, що постійно вихоплюються з під контролю… З роками, коли та біганина в колесі лише наростає, а кількість записників росте, які вже й не є окремими записниками, а взаємопов’язаними томами чогось одного невловимого, що ти лише можеш розрізняти по кольорах – вишневі, чорні, шоколадні, фіолетові, оливкові, сірі, зелені, гірчичні – усякого роду записники безглуздя… Весь час поруч ходить якась Аналогія і ти ніби знаєш її, але не пізнаєш. І ось одного разу, вона, перетруджена своїми планами, активно заповнюючи записник у тісному автобусі передає тобі за проїзд… І ти прозріваєш ураз із тими монетами що маєш у руці… Не може бути! Як сьогодні вранці?! Це не якийсь поганий жарт?! Але ж тільки позавчора домовилися…

Так, Смерть також веде записники, записує, викреслює, переносить на інші сторінки, на полях хрестиком позначає виконані пункти, помітки на інші нові записники, нові списки… Нервозність роботі додає густий туман диму, різні дзвінки різних смартфонів, будильники й нагадування… Не ти один зайнятий прокрастинацією. Буває, робляться зусилля і рвучко плани виконання на березень й листопад йдуть уверх. Як є, то є. А є, знервовано розумієш що пункт із плану не вдасться закрити, тоді закриваєш їх оптом, рвучкими рішеннями, абияк, не важливо щоб перфектно, треба аби «зроблено».

Далі робиш закладку і сідаєш в залі очікування на вокзалі. В руках в усіх квитки, але ніхто не знає часу відправлення, є тільки поїзди і призначення. Час від часу, на табло висвічується поїзд, що відбуває. Пасажири дожили своє і виходять на темний перон. Більше ніхто їх не бачив. Іноді й зникають чергові по станції. В тім пасажиропотоку немає ніякої закономірності. Ось поруч люди, видно, мучаться вже не одну ніч, очікуючи свого часу, але призначеного потягу немає, а когось оголошення застає на половині анекдоту. Хтось із чистого небуття лише заходить в зал очікування, і так і не просочується запахом чебуреків виходить твердою ходою, а хтось вже мохом поріс і всі запахи світу зібрав лиш на однім шарфі, вже і їхав би кудись, але рейс знову скасовано… Хтось цілеспрямовано очікує мандрівки, а дехто й не підозрює куди потрапив. Але вихід тільки через перон. Це миготіння поїздів то з тієї, то з іншої платформи не має ніякого сенсу на цій станції. Абсолютно безглуздо з’являтися тут, і так само відбувати в невідомому напрямі…

В той рік я вперше на повнім серйозі дізнався що я помру. Розумію, формулювання виглядає досить комічно. Але я насправді дізнався. Докази? Докази ти несеш на своїм плечі, як і ті решта троє. Вони вже теж знають про себе? Скоріше всього. Несподівано як і більшість людей, як і ти. Наші прізвища вже записано до записника в одному списку. Хто народився – той має померти. Ніякої хронології чи тематики. До кого рука дотяглася – той перший. Хрестик на полях, питання закрито. Наступний. Натурально помремо. Зовсім. Назавжди. Це завжди виглядає якимось безглуздям. Скільки сил, старання, клопотів, грошей, нервів… І все закінчується одним і тим самим – перед закриванням ввічливе нагадування аби не забули небіжчику розв’язати ноги. Я перед цим бачив багатьох померлих, бачив цю тривогу, чув останні читання псальмів, бачив глибину ям. Але я ніколи не вірив що помру. Це щось точно не про мене, або це точно ще бозна коли буде, ще зуби всі цілі.

Все закінчується за якусь годину. Пройде дуже мало часу, скоріше всього тижнів і ніхто, крім можливо найближчих не згадає як то було. Та й нащо. Мертві лишаються мертвим. Живих цікавлять живі. Сльози ллються самі і вже не так непристойно плакати як їх витирати. В той рік я уперше дізнався, що переважно всім буде байдуже. Скоріше всього, це правильна задумка природи. Не мають живі журитися тим, що їх не стосується. Ніхто не буде цікавитися як живеться вдові, чи хтось передав від Святого Миколая дітям солодощі, ніхто не принесе у ваш дім позичених грошей, але по позичені точно прийдуть. Може й будуть згадувати який чоловік був розумний чи веселий, який був відважний, героїчний чи талановитий, як любив товариство і гостину, яку мав освіту і які могли його чекати горизонти якби не записники… По обстановці біля могили видно, що тебе пам’ятають і досі люблять – горять свічки безвідносно до «круглих дат», є як і новорічні прикраси, так і святкова верба, великодні писанки і зілля на зелені свята. І деколи настає ніби легка радість і надія.

І тобі здається, що якщо в пам’яті гаджета не витирати номер телефону покійного, то може не все ще остаточно, що цим ти можеш тримати останні канати? Якщо зберегти у френдстрічці твій акаунт, то не все ще втрачено? Тим більше, що дурнуватий фейсбук іноді пропонує тебе там привітати з днем народження. Якщо продовжувати робити ті самі справи і з тими самими людьми, то може ця твоя відсутність тимчасова? І все ще може бути так як було. А не так як зараз, коли ти народився раніше мене, але зараз я вже давно старший від тебе.

Я був там. Але при запечатанні гробу я так і не зміг кинути прощальну грудку землі. Просто не піднімалася рука. Не було сили чути ті глухі звуки від падання жовтої сирої глини на добротне сухе дерево. Бо в записнику були всі наші прізвища, але викреслили тільки твоє. Смерть практикує хронічну тотальну ірраціональну прокрастинацію. Як і ми. Тут ми заодно. І це також неоковирно безглуздо.

Вічна пам’ять.