Пустіть колядувати!

Цьогоріч Різдво потішило нас тріскучим морозом, який залазив за комір, хукав в обличчя і кусав за ноги в чоботах на тонкій підошві. Сніжило не надто –снігової ковдри, пухнастої і пишної, дітям трохи бракувало, втім, хто б і йшов на ті сани, коли вітер «витріпує душу»! Канікули добігли кінця, а малеча так і не навозилася на санчатах. Ну нічого, ще попереду добрий шмат зими…
Останніми роками Різдво мені якесь… хитке. Тобто з самим Різдвом усе, звісно, гаразд. Нікуди воно не поділося. Але навколо нього крутиться якийсь пил дискусій та вагань. То нам хочеться святкувати його «з цілим світом», то ми кричимо, що варто дотримуватись традицій, то хочемо бути «як у Європі», то вертаємось «до коріння». Зрештою, куди б нас не хилило, а природи Різдва це не змінює: воно є і залишається найсвітлішим християнським святом, зміст якого – Христос рождається! Втім, і тут не без суперечки. Дехто каже, що вже народився. Я маю на увазі традиційне різдвяне християнське вітання.

Поки тривають дискусії, для мене Він – рождається. Щороку заново, навіть не щороку, а значно частіше – щодня, щомиті, кожного разу, коли хтось готовий впустити Його у своє серце, своє життя.

Я не знаю, коли «правильно» святкувати Різдво. Виглядає логічним, що це мало б бути все ж таки у грудні. Не переказуватиму тут усіх історико-богословських аспектів – вони загальновідомі. Мені достатньо переконливо звучить хоча б те, що Новий рік ми стрічаємо таки в ніч з 31-го на 1-ше. І оте компромісне скасування різдвяного посту церквою на один день свідчить все ж про гнучкість – і нашу, і церковну. Дехто собі вже кілька років поспіль сам з родиною святкує Різдво у грудні. І, здається, таких стає усе більше.

Тим часом країна і так зависає у якомусь млосно-святковому темпоритмі корпоративів і вихідних упродовж кінця грудня – початку січня: від Миколая (дехто – від Романа) до Йордана. Схоже на те, що геть нічого не відбувається у ці дні – всі щось святкують. Звісно, це не зовсім так, але загальне враження таке. І зима робиться якоюсь тягучою і довгою, наче призупиняється, щоб віддихатися і знову кудись побігти.

Втім, я не уявляю, що комусь вдасться переконати мою бабцю, що вона мала б варити кутю й пекти пампухи не 6-го січня, а воду святити – не 19-го. Тож мені здається, що навіть якщо церква офіційно перелаштується, наші бабці все одно святкуватимуть тоді, коли їм пасує. І спробуйте-но лиш не приїхати до них на Святвечір!

А Святвечір… Пригадую, як в домі моєї бабці збиралась уся родина – діти зі своїми дітьми. Ставився довгий-довгий стіл, через дві хати (тобто кімнати), лагодилося дванадцять страв, а в «холодній хаті» вже чекали на завтра різні холодці з пляцками. Бабця щедрою рукою вділяла кожному від тих частунків, хоча в кожного вдома теж було наварено і напечено купу всього. І нічого не пропадало – адже три дні постіль, поміж Службою Божою і колядою, ходилося в гості один до одного, попри мороз, хурделицю, ожеледь…

Ми – малі – загорнуті по самі очі у бабцині пухові хустки, йшли колядувати. Не минали жодної хати. Ставали під вікнами і дзвінко виводили «Бог предвічний». Коли ніхто не обзивався, починали «Небо і земля». Нам давали дрібні (або й не дуже дрібні) гроші, часом цукерки. І ми бігли далі, прислухаючись, чи десь не дзвонить дзвоник: то ходили перебрані герόди – старші хлопці з вертепу, і ми їх страшенно боялися. Найбільше, що вони могли нам зробити, – то пожбурити вслід сніжкою. І ми це знали та все одно боялися, бо геродів слід боятися, на те вони й героди.

Пригадую, мама розказувала, як вони колядували – то були 60-70-ті роки. Їх родина щойно повернулася з Сибіру і влаштовувалась на новому місці. Селом ходили колядники, а слідом за ними – учителі. Їм було велено ходити і пильнувати, хто колядує, а потім… ну, самі розумієте. От і ходили вони й  стежили. Втім, не надто ретельно. Бо й у вчительських хатах, і навіть в директора школи лунала в хаті коляда! Був у селі один молодий і надто «активний» вчитель – не сиділось йому. То, розповідає бабця, хлопи його перестріли десь у вулиці і так провели політінформацію, що він ішов додому, наспівуючи «Бог ся рождає».

Здається, зараз уже ніхто (чи майже ніхто) так не святкує. Немає таких великих столів (особливо у місті) і такої дзвінкої коляди.
Цього року у мене в хаті не було жодного (ЖОДНОГО!) колядника! Лиш прийшли заколядувати хористи з ближньої церкви. У свекрухи – двоє хлопчиків прийшли, промуркотіли «Нову радість». Та й усе… Розумію, мороз і все таке, але де ж поділись діти? Свого часу нас це не зупиняло. Ми йшли колядувати, хай там що!

Чи то дітям нема охоти ходити від хати до хати, чи бабці з дідусями розбалували онуків надто великими купюрами за коляду, і їм вже ліньки бігти ще кудись, чи колядок мама з татом не навчили? Чи то ми тут по містах аж так уже боїмося різних педофілів та збоченців? Чи просто збайдужіли? Не знаю. Але малих колядників під вікнами та у дверях – нема. Або зовсім-зовсім мало.

І який толк з усіх отих різдвяних ярмарків та показних вертепів, якщо діти не ломляться в двері: «Колядувати можна?!» Може, вартує знову вигнати вчителів на вулиці – забороняти коляду, адже заборонений плід – солодший? (То я так невдало жартую.)

Табличка «Злий пес» на приватних подвір’ях, домофони на під’їздах, подвійні двері без дзвоників – кому треба, той набере на мобілку – де ж тут колядувати?..

Як написав десь у «Фейсбуці» художник Ярема Стецик, колядники – то як ангели, що сповістили пастухам звістку про народження Христа.

Пустіть колядувати! Хай лине добра новина світом!

Хай Україна – БУДЕ!