Письменниця Наталія Матолінець: «Гарна книга завжди знайде собі читача»

Наталія Матолінець – львівська письменниця, лауреат відзнак конкурсів “Крилатий лев” та “Львівські перехрестя”, диплому «Запорізької толоки»  і «Дебют року» від «Барабуки», переможець ІІ премії «Коронації слова». Нещодавно її підліткова фентезійна книга «Гессі» опинилася у довгому списку «Книга року» за версією ВВС-2018.

Коли ви захопилися читанням?

– Мабуть, з моменту, коли навчилася читати. У дитинстві я обожнювала грецькі міфи, в школі виносила зі шкільної бібліотеки все, що бачила. Міфри тоді сприймала на кшталт казочок на ніч. Потім відкрила для себе Форум видавців – і то було свято. Читацькі смаки, звичайно, змінювалися, але потяг до книг – ніколи!

Коли ви зрозуміли, що хочете написати свою книгу з міфологічним мотивом?
– На межі між школою і університетом. На той час я вже начиталася різноманітних міфів і вся ця магічна мішанка стала для мене дуже великим натхненням. З цього й зародилася ідея «Академії Аматерасу», яка  згодом вже дала початок і для «Гессі».

Наскільки мені відомо, ви малюєте своїх героїв і навіть цілі сцени, це допомагає вам більше уявити книгу?

-Так, дуже люблю візуалізацію й вигадувати якісь деталі. Малювати персонажів – це ще одна частина створення історії, бо часто скетчу щось в процесі роздумів над складними епізодами чи в пошуку рішень логічних проблем. А ще так у мене завжди є супровідні матеріали, які можна дати ілюстраторові і сказати: «Ось таке мені на обкладинці намалюйте!» З іншого боку, я усвідомлюю, що в читачів своє бачення і дуже часто, навіть коли в тексті багаторазово згадуються якісь деталі зовнішності героя, потім хтось мені описує його зовсім іншим – і  це нормально.
«Гессі» відносять до підліткової літератури, та й сама головна героїня цього віку. Чому пишете саме про підлітків?

– Не можу сказати, що зумисне це обрала на початках свого “творчого шляху”. Але саме підліткової літератури мені не вистачало у власні юні роки, тож тягнуло писати те, чого хотілося тодішній мені. Коли починаю кожну історію, то перш за все думаю, як би зробити її цікавою, а щодо віку персонажів, то ось у «Варті» головним героям добряче 20+, але це все ще янґ-едалт.

-За цей час вам вдалося здобути низку нагород за свої твори. Що саме вони означають для вас?

-Найважливішою для мене стала ІІ премія Коронації Слова, бо саме вона передала мене у обійми крутезного видавництва Vivat. Це був найбільш магічний момент. Коли одного дня ти людина з морем рукописів і без жодних визначених планів, а іншого –  з морем рукописів і видавництвом мрії. Магія, як вона є! Можу впевнено сказати, що на початках відзнаки важать дуже багато – вони мовби кажуть тобі та й іншим теж: цей автор ще невідомий, але він чогось вартий! І ти розумієш, що твоя писанина скоро побачить світ. Круто, коли книга заходить своїй аудиторії і водночас привертає увагу журі, до якого входить переважно не моя аудиторія за віком, але люди, які знаються на добрій літературі.

-Що ви відчули коли побачили «Гессі» у довгому списку за версією BBC?
-Відчула велике “вау”. Бо це для мене вперше. Українське фентезі часто оминають увагою. У BBC довгі списки насправді доволі таки «короткі», тож потрапити до них – це вже відзнака. Ну а ще я стрибала від радості, але це залишилося за кадром.

-Як ви гадаєте, чому «Гессі» завоювала увагу? Що саме в ній приваблює сучасного читача?

– З одного боку – це фентезійна історія із різними світами та богами, з іншого – історія про дорослішання на тлі цілком звичних підліткових проблем. Це й історія прощань, смертей і декадансу, й пошуку себе, невичерпної любові і ніжності. Думаю, історія Гессі багатьох привабила саме цим балансуванням на гранях, бо мені часто пишуть, що це “нетипове фентезі”. Ще з іншого боку – це епоха, сповнена неймовірної естетики. І коли мені вдалося передати цю естетику в історії, то я певна, що це теж один із факторів, який привертає увагу.

-Чи пишуть вам критику відомі люди?

– Насправді, не дуже. Але я дуже втішилася, що отримала рецензії на «Гессі» від Віри Агеєвої (у рамках конкурсу BBC) та на «Варту» – від Ганни Улюри. Негативні враження я отримую часом від  когось із читачів, але подобатися всім неможливо.

Як ви ставитеся до критики? Може вона вас зачепити?
-Перед виходом книг я морально налаштовувалася на те, що так, критикувати будуть, так це нормально. Але все ж трохи боялася. Зараз я вже куди спокійніше її сприймаю. Корисна критика – та, яка вказує мені на промахи і допомагає покращуватися –  дуже й дуже потрібна. Саме вона дозволяє вдосконалюватися. Коли ж негативні враження зводяться до переходу на особистості чи неадекватних коментарів, то я просто проходжу повз. Хоча раніше могла дратуватися, чи навіть вступати в суперечки. Насправді для мене великою підтримкою стали позитивні рецензії та огляди – їхня кількість та продажі книг свідчать, що моя робота припала комусь до смаку. Тож рух йде у правильному напрямку.

Можуть читачі вас надихнути? Де взагалі черпаєте натхнення?
– Читачі неймовірно підтримують, надихають і мотивують. Часом я сама дивуюся тому, скільки любові отримую від них. Це вже як залежність: хочеться ще і ще. Щодо натхнення, то воно всюди. Для мене дуже вагомим джерелом натхнення є музика та мандрівки. Під музику я пишу і часом навіть деякі повороти сюжету народжуються з пісенних текстів. А щодо мандрів, то вони наповнюють і приносять ідеї. Всидіти на місці я просто не можу, тож постійно рвуся кудись чи в бік Європи, чи хоча б по Україні. А ідея для однієї історії народилася на мосту в Будапешті і це був  момент, коли в голові щось клацає: “Я_мушу_це_написати!”

Часто подорожуєте? Можливо маєте улюблені місця?
-З презентація по Україні – постійно. Щодо закордоння, то хотілося б частіше. Мої улюблені місця – Прага і Відень, дві столиці з різною атмосферою. Обидві завоювали місце в моєму серці вже давно, обидві пробігали чи пробігатимуть у моїх книгах. Ще маю великі мрії про Париж, але ще не знаю, коли та як це станеться.

Чи використовуєте якісь свої пригоди у книгах?

-Звичайно! Або пригоди, або місцини, де я блукала, або улюблені локації, або кумедні ситуації – все це впливає і вплітається в тексти.
Наприклад, знайшла у вересні в Празі статую засновниці міста – князівни Лібуше, яка сидить собі на балконі над найбільш залюдненою вулицею і ніхто її не помічає, і не знає, хто вона така. Вилилося це в несподівану сюжетну лінію в продовженні «Варти».

Інтригує. Які у вас стосунки з ваши героями? Маєте улюблених чи когось таємно недолюблюєте?
– О, своїх героїв я дуже люблю, часом – аж задуже. Друзі жартують, що я про героїв говорю, як про живих людей.  Але як же по-іншому, якщо ми стільки часу проводимо разом? Звичайно, є трохи улюбленців, але попри мою прихильність, це не впливає на біди та проблеми, які на них валяться невпинно. Є персонажі, про яких писати мені особисто дуже подобається: так у одній неопублікованій історії в головного героя був харизматичний старший брат. Опісля я не могла із цим братом розлучитися і вирішила написати про нього коротеньку повістину. Коротенька повістина стала наразі найбільшою із моїх книг. Щодо недолюблюю – такого немає. Навіть поганці, зрадники та відверто негативні герої подобаються мені своїм життям у цій ролі. Ось у історії «Гессі» я шалено люблю самозакохану, вперту, егоцентричну Генріку, бо попри всі її негативні якості, яка ж вона яскрава як героїня!

– Наостанок розкажіть, що варто очікувати читачам?

– «Академію Аматерасу» плануємо на Арсенал, тобто – наприкінці весни. Ця історія –  моя перша книга, яка всупереч всьому вийде аж четвертою. Це  фентезійної історія, в якій замішано багато різних міфології, божеств, пригод, екзистенційних питань і великої-великої любові до світу. Вона, всупереч очікуванням багатьох, не є продовженням – вона, власне, була джерелом для «Гессі». Обіцяю багато нових імен.

Влада Ткачишин, гурток журналістики Міського центру дитячої та юнацької творчості

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!