Родина Заклинських

Свою громадсько-політичну діяльність молодий Олексій Заклинський розпочав ще буремного 1848 року в стінах Львівської духовної семінарії. Олексій не обмежувався обов’язковою наукою, а читав багато і поза навчальною програмою. Завдяки цьому незабаром усвідомив, що він українець, син українського народу. А читаючи всілякі книжки, особливо німецькі, польські й чеські, Олексій бачив, що ті народи є національно свідомими, знають про потреби свого розвитку і свого добра. Коли порівнював їх з народом українським, то з жалем усвідомлював ту велику різницю.

Тодішня українська інтелігенція (а її представників, окрім священиків, було дуже мало) зовсім не цікавилася життям свого поневоленого народу, навіть встидалася говорити мовою, якою він говорив. Тодішні українські священики майже всі говорили тільки по-польськи й виголошували в церкві проповіді польською.

І задумав Олексій допомогти людям зрозуміти, хто вони є. Та знав, що сам мало вдіє, тож дібрав собі товаришів. Домовилися: треба передусім розказати народові, що й українцям належать людські права.

О. Заклинський бере активну участь у політичному товаристві «Головна Руська Рада» та виданні першого українського часопису «Зоря Галицка» (1848 р.). На зборах семінаристів він говорить: «Ніякий нарід не був через гніт сусідньої народности в такому глибокому завмерті, як наш руський нарід в Галичині!» І закликає, аби вчилися захищати свої інтереси «наші руські львов’яни, бачивши, як поляки обстоюють свою народність, як зав’язуються їх комітети, зібрання й товариства, щоб промишляти над собою і з конституційних прав здобути, витягнути по можливості якнайбільше прав для себе…».

Засідання Головної Руської Ради 1848 р.

Прорис по рис. М. Гаталевича з книги В. Романюка «Сіймо, збирати будем…»

Під час першого засідання Головної Руської Ради «съ притомныхъ Поляковъ предложилъ Панъ совѣтникъ магистратуальный Шласкій (в інших джерелах називається прізвище Суський – авт.), абы Русины пристали на оба прошенья Поляковъ, й абы покинувше Кириллику приняли буквы латински». Польський оратор, закликаючи не робити «роздвоєння в народі», запропонував українцям вступити до польської Ради і спільно боротися за відбудову Речі Посполитої. У відповідь молодий вихованець греко-католицької семінарії Олексій Заклинський заявив, що русини ніколи не захочуть належати до Польської держави і самостійно вирішуватимуть свої справи (див.: Записки Алексея Заклинского…, с. 40-43; Зоря Галицка (1848) 27 черв.).

Перший парламент зібрався у Відні 12 липня 1848 року. Руськими (українськими) послами у першому австрійському парламенті були представники духовної і світської інтелігенції та й селяни, зокрема господар Єроним Андрусяк, о. Кирило Блонський, господар Михайло Блонський, господарі М. Боднар, Стефан Гой, Василь Гармацький, о. Михайло Ганкевич, господар Йосип Григорчук, Іван Долинчук, Йосип Динець, дяк Іван Капущак (у «Записках…» Олексія Заклинського – І. Капустяк), Василь Кирський, Лукіян Кобилиця, Панько Козар, Іван Круховський, о.-крилошанин Михайло Куземський, Мартин Лейчак, Стефан Лесюк, о. Григорій Левицький, Іван Ломницький, Іван Макух, господар Н. Мартин, Матвій Мазуркевич, Василь Моргоч, Григорій Нечипорук, Григорій Петришин (на основі «Записок…» письменник М. Яцків написав оповідання «Посол Петришин», у якому змінив ім’я головного героя на Василь – авт.).), Константин Посадський, професор Євстахій Прокопчиць, господар Іван Рожко, совітник Садовський, о. Михайло Гнідковський, губернатор Франц Стадіон, господар Григорій Тимес, Мирон Чуперкович, о. Григорій Шашкевич і єпископ Григорій Яхимович.

В австрійському парламенті поляки стояли гуртом і вели з руськими (українцями) гостру полеміку навколо ось якого питання. Вони усякими способами намовляли наших людей, щоб ті не творили «Руської Ради», а «для єдносьці і мілосьці» вступили до їхньої польської «Ради Народової». Олексій Заклинський був проти цього. У своєму виступі на «Руській Раді» він переповів насамперед історію вікових стосунків між двома народами й довів, що ніколи, особливо в часи польського володарювання, не було між поляками і «Руссю» правдивої унії, єдності і братерства, а навпаки, поляки завжди ставилися до Руси неприхильно. Про це свідчать постійні намагання наших північно-західних сусідів поневолити й ополячити українців, витворення польськими шовіністами відомого з історії «Проекту на зніщенє Руси»…

Минули 1850 і 1851 роки. Олексієві було вже 32. Такий вік спонукав прийняти врешті для себе рішення – одружуватись йому чи ні. В околиці було багато незаміжніх дочок дуже поважних, чесних священиків. Але весь час виникали якісь непередбачені обставини, які змушували Олексія відкладати остаточне рішення.

Нарешті, за Божим Провидінням, він зважився на одруження. Знайшов собі дівчину, яка вповні відповідала його бажанням. Вона так йому подобалася, що навіть дав собі зарік: якщо ця дівчина не стане його дружиною, то не женитиметься вже ніколи.

По згоді, в середині березня 1853 р. Олексій узяв шлюб із 16-літньою Тересією (Терезою) – донькою о. Івана Андроховича, угро-руського пароха в Трибушанах (нагороджений орденом Франца-Йосифа), і Кароліни Брана. Весілля справили в Богдані…

Після повернення із Праги й Кромерижу минуло три роки і три місяці, на той час Заклинському виповнилося 33 роки – вік Ісуса Христа. А у священиче звання він ще не був посвячений. Тому зразу по вінчанні, отримавши від дружини 400 зл. р. домовленого посагу, Олексій від’їхав із Богдани на рукоположення.

«…Але тут сподобилося Богові ще раз випробувати мене непередбаченою прикрістю та на часок засмутити нею моє щастя. Коли я явився до єпископа Бохенського, він відповів мені різко: «Я вас не буду святити, бо пан не мають покликання на священика!» (О. Заклинський «Записки…»).

Річ у тім, що ще під час навчання Олексія тодішній ректор Духовної семінарії о. Іван Бохенський постановив відрахувати його з цього закладу як провідника так званої «семінарійної бавх-революції» в 1846 р. Це йому не вдалося, то тепер він, зустрівши Олексія, сказав: «Пан мнє пржед митрополітом очерніл, але я кєдись на пану помщен!».

І почалося розслідування діяльності О. Заклинського в семінарії, у Відні, Празі і Кромерижі. Слідство тривало п’ять місяців. Після тієї кількамісячної тяганини надійшов лист від президії намісництва, що проти Заклинського не знайдено ніяких закидів, навпаки – отримано урядові свідоцтва, що цей семінарист скрізь чесно й морально поводився. Тому намісництво не має ніяких причин противитися його рукоположенню.

Минув, а радше пролетів, підхльостуваний динамікою суспільних подій, ще один рік. У ньому день за днем вписували нові сторінки в історію, вносили якісь зміни в усталений триб суспільного життя, аби зрештою рішуче закреслити чи відсіяти старе, зайве, шкідливе…

Висвятившись, о. Олексій отримав посаду парохіяльного сотрудника в Чернівцях. Добре розпочалася для нього священицька служба на Буковині, отож знову пригадав собі слова вмираючого батька й тішився з того, що сповнив його волю. Від 1855 року о. Олексій Заклинський викладає літургіку в нижчих класах Чернівецької гімназії, займається церковним хоровим співом, пише вірші.

Перший вірш «Коб я крила мав» він присвятив своїй дружині:

Коб я крила мав,

Як орел літав;

Взлетів би под ясну зорю,

А з-під ней на Чорногору,

Де тебе пізнав!..

Щоб тя повітав,

К серцю притуляв,

Твоїм очкам придивлявся,

Твойов красов возхищався,

Личко цілував!..

Та недовго насолоджувався Олексій тим щастям. Після шести літ подружнього життя його дружина тяжко захворіла і через півроку, 7 жовтня 1860-го, померла, залишивши по собі троє сиріт – шестирічну дочку та двох хлопчиків, одного чотирилітнього, а другому виповнився лише рочок…

На честь покійної дружини о. Олексій написав відому й нашим сучасникам пісню «Там, де Чорна Гора» (обробка С. Людкевича).

Там, де Чорна Гора сумно

Угрів край вітає,

Там, де Біла Тиса шумно

Чорну доганяє…

Вставай, мертва, з супокою,

Діти накорми

Або разом із тобою

В гріб мене прийми!

А десять років по тому о. Олексій напише ще маловідому для нас пісню «Кажуть мені люди, що мій друг живе» на іншу мелодію:

Кажуть мені люди, що мій друг живе,

Десь на тому світі там на мене жде;

В щастю проживає, лице Бога зрить,

Ніколи не плаче, ані не тужить!..

Дочка твоя мила все на небо зрить,

Цвіточки збирає, на твій гріб несеть:

Щоби ти ізбрала щастя єй цвіток,

На главу поклала матерній вінок.

Після приїзду з Чернівців до Станиславова Олексій Заклинський написав вірш «Дух жінки», а до нього і ноти:

Не тужи, мій милий, не ридай мене,

Смерть не розлучила мене від тебе;

Діти мої виджу, від зла сохраню,

За них Бога молю і благословлю.

Дочку мою виджу, як в небо глядить,

Всегда вижидаю, як ко мні спішить.

Цвіточки збираю, до неба ношу

І щасливой долі все для ней прошу!..

Втрата дружини й осиротіння дітей були для Заклинського найстрашнішою Божою карою, і він, може, й упав би під тягарем цього хреста, але тричі приснився йому батько, який кріпив його такими словами: «Бодрися, сину! І не падай під хрестом, що тобі Бог післав, а шукай своєї потіхи й милості Божої в священстві, яке Бог вибрав для тебе!»

Цей сон кріпив о. Олексія Божим духом. Він вирішив ще наполегливіше займатися священицькою діяльністю і змінити місце своєї служби. Заклинський подає прохання до митрополита Григорія Яхимовича (1860-1863), яке було задоволене: він отримав завідательство парохії в Городенці.

1860 року о. Олексій переїжджає з Чернівців до цього міста, де з його ініціативи зводять парохіальну церкву Св. Николая, на яку він зібрав 500 ринських. У 1862-1863 рр. Заклинський тимчасово завідує парохією в м. Козлові (нині Козова на Бережанщині).

Восени 1863 р. отець Олексій стає завідателем парохії Старих Богородчан. «На цьому завідательстві був я один рік, тобто до весни 1864 року. Будучи завідателем цієї парохії, а не маючи запевнення, що буду запрезентованим, попросив я тодішнього митрополита Спиридіона Литвиновича завідательства парохії Надвірної та й дістав це завідательство на весну 1864 року. У Надвірній був я завідателем парохії теж тільки один рік, тобто до весни 1865 року, бо саме в той час дістав я презенту на мою теперішню парохію» (О. Заклинський «Записки…»).

Так отець Заклинський стає парохом у Старих Богородчанах. Парохіяни, які ходили до тутешньої церкви, відчули, що ця людина повністю віддана Богові, Церкві і громаді, служить їм не заради особистої користі, а дійсно із своїх глибоких духовних переконань, із справжнього покликання до високої духовної праці.

Про те, яку симпатію і повагу здобув отець Заклинський у парохіян, свідчить лист до першого Станиславівського єпископа, преосв. Юліяна Пелеша:

«…Коли наш парох прибув до Старих Богородчан, наша громада, особливо ж наша молодь, як свідчать старі люди, була до ґрунту зіпсута. Мов у Содомі й Гоморі, вселилися у нас п’янство, нечистота, дикі подружжя, крики, родинні незгоди, а навіть і підпали. В селі панувала така безбожність, що церкви стояли порожні, а люди вмирали без великодньої сповіді й покаяння…

Коли в 1874 році наспіло архієрейське послання Митрополита Йосифа Сембратовича проти п’янства, що глибоко закоренилося поміж нашим народом, наш парох прийняв це послання радо, не оглядався на ту жидівську ворожню, та розвинув у тому напрямі таку ревну діяльність, що наша громада не могла опертися силі проповідника Божого слова, побачила в тверезості свій порятунок, послухала голосу свого пастиря та приступила до тверезості так, що сьогодні вже лише мале число селян заглядає до жидівської корчми.

Наслідком заведення тверезості було те, що громада відновила дві дочірні й збудувала нову матерню церкву, ввела хоральний спів за нотами в Богослуженні, постаралася за переміну школи (дяківської) на державну з рільничим курсом, заснувала читальню, створила позичкову касу, якої капітал зріс упродовж 12 років із 750 на 3080 срібних ринських, поставила сільську крамницю, постаралася дістати від правління 1000 злотих ринських допомоги та домоглася упорядкування берегів ріки Бистриці, що робила громаді великі шкоди частими виливами. Такі спасенні осяги завдячує наша громада лише своєму парохові о. Олексієві Заклинському, який направду спас громаду від морального й матеріального упадку».

Отець Олексій любив розмовляти з простими селянами. Читав їм книжки, які привозив зі Станиславова, співав разом з ними українських пісень. І сам між українськими селянами набирав національної свідомості, писав вірші українською мовою. До багатьох із них також уклав ноти. А позаяк о. Заклинський мав незвичайний талант до священицької місії, був не тільки добрим проповідником, а й громадським активістом і національним патріотом, служив Богові і народові, то його шанували парохіяни, допомагали йому в Богослужіннях і в потребах. Отець Олексій опікувався вірними своєї парохії – молився за них і приводив їх до Бога. І Бог кликав їх зійтися в особливому місці – в Церкві.

Новозбудовану церкву в Старих Богородчанах у 1863 р. освячував Станиславівський єпископ, преосв. Юліян Пелеш, якому о. Заклинський присвятив «Молебну пісню до Покрови Пресвятої Богородиці» й послав йому для схвалення та для використання в церквах. Коли ж прохання отця Олексія було схвалено, він надрукував цю пісню накладом у 3000 примірників та розіслав безкоштовно по 600 примірників для кожної парохії.

А розгорнута серед старобогородчанців боротьба проти пияцтва увінчалася тим, що 1874 року вони під егідою свого пароха Олексія Заклинського встановили Хрест тверезості, під яким закопали пляшки з отруйним пійлом. Біля пам’ятника чоловіки складали присягу, що не будуть більше зловживати спиртним і підкорятися «зеленому змію», а деякі взагалі відрікалися від вживання цього «сатанинського напою». До хреста прикріпили табличку з відповідним написом…

Як пароха Старих Богородчан отця Олексія в 1870 р. селяни Богородчанського та інших галицьких повітів обирають послом до державного сейму (1870, 1873 і 1879 рр.). У ньому о. Заклинський заступав цілу Станиславівську виборчу округу, тобто повіти Станиславів, Богородчани, Надвірну й Товмач (Тлумач), а також округи Стрий, Коломия і Чернівці.

Олексій Заклинський був одним із делегатів на Слов’янський конгрес у Празі (1848), а далі став послом до сейму і був послом до парламенту, де працював по 1879 р. Брав безпосередню участь у створенні українського єпископства в Галичині (третього греко-католицького в Станиславові). Про необхідність заснування єпископства саме в Станиславові о. Заклинський говорив у своїй промові в парламенті. Отже, українські церковні діячі аргументовано підтримували ідею створення окремої єпархії.

У зв’язку з декретом цісаря від 29 січня 1884 р. Папа Лев XIII (перебував на святішому престолі у 1878-1903 рр.) своєю буллою від 25 березня 1885 р. заснував Станиславівське єпископство і першим його єпископом найменував о.-ректора д-ра Юліяна Пелеша. Тодішній Львівський митрополит обіцяв, що частину посілостей львівського єпископства вділить для нової дієцезії.

Серед причин, через які процес створення в Станиславові окремої єпархії затягувався, були інтриги польського римо-католицького духовенства і польської шляхти, які вважали, що нове єпископство зміцнить релігійне, культурне і політичне становище українського народу в Західній Україні, протистоятиме ополяченню українців…

Олексій Заклинський доводив, «що наша мова ніколи не була і не є наріччям польської мови, що наша мова була і є, так як і наш руський (український – авт.) народ, самостійна і рідна, що має вона від тисячі років свою літературу і що цієї мови вживає не тільки простий народ, але теж уживано її в урядових актах і документах за часів руських князів та ще навіть і під володінням польських королів… Наш народ зберегла наша українська Церква».

Цю знамениту промову про створення єпископства в Станиславові отець Олексій виголосив у парламенті 5 травня 1879 року. Своїм переконливим виступом він домігся встановлення українського єпископства в Станиславові. Промовець висловив стремління й потреби руського (українського) народу в Галичині, про які не повинен був забувати ніхто…

За життя о. Заклинського знали як щирого і відвертого чоловіка з душею глибоко ліричною й водночас чутливою до всякої неправди, знали як пристрасного й непідкупного, переконаного в своїй правоті українського патріота. Зрештою, засвідчують це і «Записки…». Книжкою їх видали 1890 року у Львові. Повна назва цього видання – «Записки Алексея Заклинского, приходника Старыхъ Богородчанъ».

Ці мемуари о. Заклинського викликають неабиякий інтерес, бо відображають життя і звичаї українського галицького духовенства в 1830-1870 роках – життя з усіма його не тільки позитивами, але й негативами, йосифінізмом, покладенням найбільшої ваги на справи чисто світські замість духовних. Автор «Записок…» частково відобразив і політичну історію Галичини, події якої він, їх учасник-очевидець, відтворив своїм пером (причому гусячим!). Хоча спомини народжувались, коли о. Олексій був уже тяжко хворий («Нинішнії мої «Записки…» виготовив я в пору, когда тяжкая болізнь приковала мене к постелі», – так описував свій фізичний стан автор), проте більша їх частина написана ще дуже живо й цікаво, немовби ці епізоди щойно вихоплені із життя молодою людиною, а не сімдесятилітнім паралізованим чоловіком.

Всемогутній Господь покликав до Себе вірного слугу в 1891 році Божому. Отець Заклинський помер спокійно, всіх благословляючи. Поховали священика в Старих Богородчанах, біля церкви Cвятого Георгія Побідоносця (нині – Святого Юрія).

 

Могила о. Олексія Заклинського в Старих Богородчанах, 2017 р.

Цікавою є ще така деталь. Заклинська Текля, дочка о. Олексія, народилася в 1854 р., померла в 1882-му. Заклинський Теофіл, старший син о. Олексія, народився в 1856 р., був приватним сотрудником парохії в Старих Богородчанах. Отець Іоан-Теофіл Заклинський відправляв у 1890-1893 рр. Богослужіння в дочірніх церквах Старих Богородчан – горі і на Заріччі. Заклинський Онуфрій (жовтень 1859 – 1(13) травня 1890) працював лікарем у м. Козлові. Лікуючи хворих на плямистий тиф, сам заразився цією хворобою і помер, залишивши дружину та двох осиротілих дітей.

 

Василь РОМАНЮК, лауреат премії ім. І. Вагилевича, член НСЖУ

Продовження у одному з наступних номерів.