Ще раз про пільги і транспортну реформу

Ви ніколи не ставали свідками ситуації, коли водій маршрутного автобуса відмовляє комусь у праві на пільговий проїзд? Пояснення відмови бувають найрізноманітніші – від «у мене зайняті пільгові місця» до «де ви, такі сиромудрі, понабирали тих посвідчень?»

Вам ніколи не доводилося бачити, як водій минає зупинку, бо на ній самотньо стоїть лише бабуся-пенсіонерка? Як автобус рушає з місця раніше, ніж підсліпуватий дідусь роздивиться його номер? Як двері зачиняються тієї ж миті, коли школяр з портфелем, більшим за нього самого, щойно підняв ногу, аби стати на першу сходинку?

Ви не спостерігали, як водій виставляв з автобуса дитину з посвідченням, що вона сирота, чи принижував молоду людину з посвідченням про інвалідність, бо в тої нема видимих ознак тієї інвалідності, або відповідав учасникові бойових дій, що він не посилав його на війну?

В Україні дуже багато громадян мають пільги, в тому числі на проїзд у громадському транспорті. Наскільки просто скористатися своєю пільгою, я переконалась на прикладі власного восьмирічного сина, якого кілька тижнів тому виставив водій з автобуса, незважаючи на посвідчення дитини з багатодітної сім’ї та учнівський квиток, за якими він мав право на безкоштовний проїзд. Тоді я написала скаргу у «Фейсбуці», і, на моє величезне здивування, реакція була миттєвою: водія звільнили наступного ж дня! Ситуація набула розголосу, про це написали мало не всі місцеві газети.

А наступного дня мій син знову їхав на урок, і його знову виставив з автобуса водій! Я навіть нікуди вже не скаржилась… Це було настільки абсурдно, що мені здалося, що просто ніхто не повірить, що таке могло статися двічі поспіль з однією й тією ж дитиною. Сказали б – бреше!

Тепер моя навчена гірким досвідом дитина, сідаючи в автобус, тримає в одній руці посвідчення, а в іншій – чотири гривні (про всяк випадок).

У мене є подруга, яка має інвалідність з дитинства, – вона ніколи свого посвідчення навіть не виймає, мовчки платить, бо її інвалідність непомітна, і щоразу їй кажуть, що у неї фальшиве посвідчення. Тож вона свою пільгу не використовує – бо це принизливо…
А моя свекруха громадським транспортом не користується взагалі, бо з її інвалідним візком більшість транспортних засобів для неї просто недоступні. А тітка-пенсіонерка, сусідка моєї бабусі, жодного разу не виїжджала за межі свого села. Тобто їх пільги на користування транспортом, задекларовані на рівні держави, є просто порожнім звуком. І таких людей – тисячі! Статистика – річ уперта. Цифри є цифри. На сьогодні в Україні проживає майже 3 мільйони людей з інвалідністю, понад 12 мільйонів пенсіонерів. А ще – чорнобильці, діти-сироти та позбавлені батьківського піклування – всього понад 20 категорій. І всім їм гарантоване право на пільговий проїзд! Перевізники мали б надавати свої послуги безкоштовно й отримувати відшкодування від держави.

І ось тут щось починає накульгувати. Що саме – мені важко сказати, я не фахівець у цій галузі. Але скористатися своєю пільгою непросто і принизливо. Ось так…

Який вихід із ситуації? Дуже простий. За проїзд мають платити усі. Саме так. Щоб скористатися пільгою, треба її… скасувати. Компенсацію від держави повинні отримувати не перевізники за надані чи ненадані послуги, а люди, які тими послугами користуються. Це не лише раціональніше з точки зору економії бюджетних коштів, але й справедливіше щодо самих пільговиків. Адже один пенсіонер може кататися туди-сюди по чотири рази на день, а інший – не виїздити нікуди роками або й узагалі ніколи. Котрась дитина їздить щодня до школи та на різні гуртки, а інша – лише у суботу та неділю до бабусі на вареники.

Транспортна реформа у нашому місті «діє» майже рік. І якщо на початку були ще якісь проблиски надії, що ситуація може покращитися, то зараз – сум гіркий і більш нічого. Іноді складається враження, що далі зміни маршрутів вона так і не пішла. А, ще були зелені футболки і фіолетові квиточки! (Гаразд, гаразд – облишмо.) Ключові речі, зокрема сталий розклад руху та електронний квиток, залишилися, схоже, тільки у мріях реформаторів. А це суттєво покращило б якість послуг. Адже, найперше, водій не мав би прямого контакту з готівкою, і розглядав би пасажирів просто як пасажирів, тобто клієнтів, а не чотири гривні на двох ногах. Чіткий облік пасажиропотоку показав би реальну картину щодо кількості пільговиків та привідкрив би завісу над таємницями, що ховаються в папірцях звітів для податкової. Але…

Складається враження, що власники маршрутів не несуть жодної відповідальності за якість своїх послуг, безпеку та комфорт пасажирів, дотримання взятих на себе зобов’язань тощо. Навіть низка взірцево-показових стягнень і приписів радше має вигляд удаваної вистави для широкого загалу. Видається, що бізнес приватних перевезень настільки успішний, що перевізники ладні на все, аби тільки «порішати» власні проблеми, а кінцевий споживач – тобто ми з вами – поза межами їх інтересів. Адже все і так зійде з рук, замнеться, забудеться…

Може, ми б із вами, шановні пасажири, частіше скаржились публічно, га? Може, досить ковтати абияку якість послуг та нехтування законними правами й пільгами?  І може (знову оте «може», бо я анітрохи не впевнена), це мотивувало б перевізників бути відповідальнішими, а владу – суворішою?

Ще залишається надія на розвиток комунального транспорту.  КП «Електроавтотранс» має всі шанси стати успішним. Схоже на те, що там зараз з’явилися люди, які за це вболівають. Сподіваюсь, це не моє суб’єктивне враження, а так воно і є. Принаймні, скористатися посвідченням у тролейбусі вдається завжди.

А краще за все було б, звичайно, аби наш із вами рівень життя став таким, щоб ми просто не потребували жодних пільг. Але… Тут дуже багато «але»…