Широкине. Широка дорога серед розрухи

Колись розкішне курортне містечко на березі Азовського моря перетворилося на руїни. Коли йдеш по вулиці, будинки розгублено обертаються за тобою роззявленими пащами зруйнованих стін. Вітер носить чиїсь приватні фотографії, порвані, не потрібні нікому документи, пустка заглядає в саму душу. Всюди загрозливі надписи: «Заміновано». Та, власне, вулицями ніхто й не ходить – вони всі прострілюються ворожими снайперами, і ніхто там більше не живе, крім військових. Рація тріщить безперестанку: «На ***** зайшли 200 кадирівців!», «Пі**ри підводять танки!»… Деколи ловиш «4-5-0» і з полегшенням піднімаєш голову. На небі ні одного птаха, мабуть, і їм нестерпно дивитися на картину, намальовану для вернісажу в пеклі.

16215998_1216500465071209_500898040_n

«Я очень зол! Слава нації!» – написав хтось на шкільній дошці у місцевій вщент зруйнованій школі, звідки вибивали російський спецназ. Дивлюся на потрощені кулями шафки з дитячим одягом, змінним взуттям діток, які більше ніколи туди не прийдуть, і розумію, що так, я теж ненавиджу те зло, що прийшло на мою землю!

«Заїдеш в Широкине – гаси фари! Не відставай! Дорога прострілюється, по обочині не їдь – міни! Десь за 2 км обережно – посеред вулиці згоріла машина! Давай, за мною!» – дає настанови один із тих, кого там нема, госпітальєру-другові Вовку, Андрієві Долику, який їде на ротацію.

«Я рік відслужив в ЗСУ, зараз в МБ «Госпітальєри». Бачив все. Думав, що бачив… Перше, що я відчув, як приїхав на позицію, – трупний запах на вулиці і нестерпне бажання звідти забратися і вивезти дружину Алісу, теж госпітальєрку», – каже водій-парамедик.

«Дійсно, Широкине – місце, яке перевіряє нерви на міцність. А запах смерті – та то вітер просто з москальської сторони, – усміхається госпітальєр, «широкинський старожил» подруга Куба Лібре, моя напарниця і старша групи.

16237072_1216503115070944_574571954_n

Постійні і серйозні обстріли, багато поранених, «двохсотих» – саме тут місце рятувальникам. А декому й справді зносить дах. Зв’язку практично нема, води теж. В криницях плавають дохлі миші. Вночі настільки холодно, що миші приходять ночувати до тебе у спальник.

Як рятувалися? Сміхом! Адже якщо зі страшного сміятися, то воно стає смішним! Позиції ворога настільки близько, що ті, певно, деколи чули наш сміх. Жарти, звичайно, специфічні. Як у нас кажуть, чорний гумор – він, як ноги: або є, або нема.

– О, собака гавкає! Значить, обстрілу не буде! (З рації лунає команда «В траву!») Ее… Ну, секунд десять точно!

Не секрет, що серед госпітальєрів багато дівчат. Тому навіть у цих нестерпних умовах в медчастині ідеальний порядок, все вимито хлоркою, приємно зайти. Бійці різних підрозділів часто заїжджають. Переважно скаржаться на головні болі, контузії, простуди, у теплу пору року – на алергію, печію, шлунок… А декому достатньо виговоритися. Госпітальєрів тут люблять і поважають.

16215922_1216500445071211_2131912248_n

Ніде і ніколи в цивільному житті ти не отримаєш того відчуття власної потрібності, як тут, на передовій. «Я вірю, що Бог від мене відведе кулі, але ви врятуєте мене, якщо той, хто в мене цілиться, теж помолився», – перед нічним «виходом» каже мені боєць. На губах посмішка, а в очах віра. Віра в себе, в нас, в нашу перемогу!

Додому поверталися галасливо і гамірно, не могли наговоритися, перебивали один одного, розповідали по колу ті самі історії з новими подробицями… Про найсмачнішу в світі смажену картоплю, яку я доїдала в підвалі під канонаду обстрілів, і тоді більше боялася, що на мене вилізе павук, ніж прямого попадання. Про мишу-бойовика, яка стрибнула мені з шафи на голову, аби відвоювати в мене кімнату, про пса, який категорично не хотів лікувати око, бо він «мужик, а мужики не лікуються»… Андрій – про святкування дня міста Авдіївки, коли бойовики обстрілювали народ, а п’яні місцеві реготали і тішилися, що то феєрверки. Якась фантасмагорія! Ми з чоловіком були на різних позиціях. Він – Авдіївка, а я «на морі» (рідним, до речі, так і сказала, що їду на море). Зв’язок був препаршивий, тому спілкувалися мало під час ротації. Хіба лиш молилися – він за мене, я за нього.

16216029_1216500475071208_1701630652_n

А деколи надовго замовкали, і кожен про своє думав. Я бачила те, що не можна бачити. Мертве місто, цілком можливий сценарій будь-якого українського міста, якщо сидіти склавши руки і вперто думати, що війни нема чи вона десь далеко…