Про книги, культ читання, літературу й авторів розмовляємо з програмною директоркою ГО «Форум видавців» Софією Челяк.

 – Вся твоя професійна (хоч і не дуже велика через молодість) біографія пов’язана з книгою, літературою. Можеш пояснити свій вибір?

Я з дитинства дуже любила книги. Взагалі, я була дитиною-фріком – любила вигадані світи, вигадувала собі суперсили. Потім захотіла бути «розумною і начитаною», щоб вирізнятися з кола своїх ровесників, і не прогадала, бо той емпіричний досвід, що я здобула в книжках, дуже допомагає зараз мені в житті. В підлітковому віці, оскільки я багато читала, моніторила новинки, то прекрасно орієнтувалася у видавництвах та авторах. Тому це був мій перший «хард скіл», який можна було монетизувати. А потім виявилося, що це галузь, в якій теж можна заробляти. Але попри те, що зараз я можу спокійно підніматися кар’єрною драбиною в літературі (літературному менеджменті), я планую в перспективі ще повчитися і професійно розвинутися в іншій сфері, але гуманітарній.

– Як на мене, зараз люди набагато менше читають, ніж раніше. З чим це пов’язано, на твою думку? Чи, може, я неправий?

Важко відповісти на це запитання. Бо, з одного боку, немає зведеної інформації про обсяги продажу книг українських видавців. Українська книжкова палата представляє зведені дані щодо тиражів, але про об’єктивність цих даних можна посперечатися. З іншого боку, є купа хайпів на тему цін на книжки, якості видань, соціологічних досліджень, які свідчать, що у нас не читають. Також важко не посперечатися. Бо срачі у «Фейсбуці», особливо в «інформаційних бульках» кожного користувача, – це одне, а органів, які займаються контролем та статистикою і можуть дати об’єктивні показники, немає.

Сподіваюся, що скоро Український інститут книжки запрацює на повну силу і вони подаватимуть об’єктивні дослідження на цю тему. Але, на мою суб’єктивну думку, ми, українці, читаємо менше, ніж конкретно Німеччина чи Польща. Цей висновок я зробила дуже необ’єктивно, коли їхала в інтерсіті в Україні, Польщі та Німеччині. У Польщі кожен третій пасажир читав, а в Німеччині – кожен другий. У нас же це приблизно до десяти людей на вагон. А, може, у нас так мало людей читало просто тому, що, як правило, я виїжджаю о 5-ій ранку?

– У складний час ви все-таки зробили це. Наскільки було важко, порівняно з попередніми роками, готувати Форум? З якими проблемами зіткнулися?

Ну, наскільки я знаю, Форум готувати було нелегко завжди. Бо це справжній челендж для менеджерів через масштаби, кількість фінансів, складну логістику і т.д. Для мене найтяжчим був 2016 рік, звичайно, це був мій перший Форум. Я фактично без великого досвіду кинулася на амбразуру. Як бачите, я вижила, мене не роздерли ображені учасники, але могла і зламатися. Я насправді дуже вдячна Олександрі Коваль, яка в мене повірила, і своєму юнацькому максималізму, без якого я навіть би не розглядала таку швидку перспективу роботи на Форумі.

Найважче – це коли ти мусиш переступати через себе, свої амбіції заради проекту. Мені було дуже важко довіритися людям і делегувати їм обов’язки (досі важко, але пересилюю себе). Але Форум – це прекрасна школа. І я дуже рада, що можу виводити проект на той рівень, який собі намріяла. Зараз у мене є пул людей, які мене підтримують і готові зі мною співпрацювати. Я за це їм дуже вдячна. У цьому році, як і в минулому, ми збираємо прекрасну команду, з якою комфортно працювати.

– Країна зараз у стані війни. Як організатори прореагують на неї?

Війна вже йде п’ятий рік, і ми, як і вся країна, навчилися з цим жити і продовжувати працювати. Я вважаю свою роботу виявом патріотизму здорової людини, бо ми розвиваємо нашу аудиторію, представляємо їм найкращих авторів з України та близько 25-ти країн світу. Наша організація займається культурною дипломатією, пропагуючи українську культуру за кордоном, і завдяки проектам, до яких ми дотичні, про Україну дізнаються в дуже позитивному руслі. Але у програмі чи на ярмарку, звичайно, ми не можемо ігнорувати тему війни. Ми організовуємо спеціальні програми, присвячені подіям на сході, у Криму, переселенцям. Ми багато говоримо з експертами про політичних в’язнів, читаємо їхні листи, нагадуємо про них відвідувачам.

– Кого з літературних зірок, які будуть присутні на Форумі, ти б порекомендувала?

На жаль, на цей момент без офіційного оголошення почесних гостей на сайті «Форуму видавців» я не маю права розкривати карти. Але можу сказати, що це будуть політичні експерти та інтелектуали, які у своїх творах досліджують та розкривають тему свободи та її конотації, оскільки фокусною темою 25-го «Форуму видавців» став «Ринок Свободи».

– Колись при «совку» була така максима: «СРСР – країна, що читає найбільше у світі». А Україна зараз як?

Нацією, що читає, нас важко назвати. Є проблиски, звичайно, але проблем більше. Починаючи ще зі шкіл і дитсадків, де читання перетворюється на кару Божу. І якщо ти після школи й університету продовжуєш читати, це означає, що в тебе дуже хороший моральний стержень, щоб протистояти пресингу системи. Я думаю, що в нас має відбутися зміна цінностей на державному рівні від «ті, хто читають – ботани і заучки» до «добрі професіонали і спеціалісти можуть з’являтися тільки тоді, коли люди є ерудованими, а книжки в цьому дуже добре допомагають».

– Укрсучліт… Таке враження, що в нас зараз поетів і письменників більше, ніж робітників і селян. З чим це пов’язано, на твою думку?

Це було завжди. Починаючи з моменту, коли освіта і вміння читати та писати стали загальнодоступними. Література – це така річ, для якої не варто здобувати багато додаткових інструментаріїв, щоб почати. Чого не скажеш про малювання чи володінням музичними інструментами. Я думаю, якби всі примусово вчилися грати на музичних інструментах, ситуація була б такою ж з музикантами. А з іншого боку, на контрасті графоманства якісні твори виглядають ще кращими. Але я не вважаю цю ситуацію проблемою. З часом графомани відсіються (окрім тих випадків, коли це буде комусь політично вигідним письмом, але кожен політичний напрямок – річ тимчасова), тому хвилюватися не варто.

– Що таке графоманія і як ти відрізняєш її від справжнього таланту, за якими ознаками?

Як на мене, графоманія – вміння більш-менш красиво ліпити докупи слова. Можливо, в цьому буде навіть якийсь сенс. Що ж до головних критеріїв таланту, то, з одного боку, моя відповідь проста, а з іншого – неконкретна: щирість і якась особливість. Коли об’єкт, який щось пише, преться від твору, а не від самого себе, який пише. Коли тобі байдуже, чи отримаєш ти славу і скільки дівчаток або хлопчиків попросить в тебе автограф на грудях. Я вважаю, що література має іти в ногу з часом, показувати сучасні емоції, бо, чесно кажучи, від любовей, самотніх вулиць, на яких живе Вона, від еротичних сцен, які лексично описані так, ніби все відбувається на хуторі поблизу Диканьки, вже нудить…

– Назви п’ять книг, що тебе змінили.

О-о-о! Це дуже важко. Особливо, якщо говорити з перспективи (навіть такого короткого) життя.

Ну, я можу згадати Джоан Роулінг і її «Гаррі Поттера», збірку американських бітників у перекладі Юрія Андруховича «День смерті пані День», «Бо таке» Тараса Прохаська, а особливо «Непростих» – мушу їх перечитувати декілька разів на рік, інакше рік не вдався. Твори Вацлава Гавела, які дали мені розуміння свободи, толерантності, інтелектуальної боротьби, легкості і простоти в цьому всьому. І ще – новий роман Гаськи Шиян «За спиною», бо я повністю спостерігаю його народження як книги, і це суперзахопливий процес, якщо чесно!

– Що порекомендуєш читати зараз і чому?

Ти б ще запитав, який одяг модний (сміється). Кожен може робити власний вибір, залежно від настрою, ситуації. Навіть вибір не читати – теж нормальний. Я зараз просто моніторю цікаві мені новинки в перекладній та українській літературі, дочитую книги, які подарували мені на Форумі. Ну, і для душі читаю художні репортажі з елементами соціалки та політики, політично-філософські праці. Я жартую, що оскільки працюю в культурі, то вона не може бути моїм хобі, отже, моє хобі – політика.

Зараз я читаю книжку польської репортажистки Катаржини Квятковської-Москалевич «Українські революції: як вбити дракона». Це насправді дуже страшна книга, бо це інтерв’ю з різними українцями, починаючи від закінчення Помаранчевої революції і закінчуючи початком війни. Тут описані історії політичних в’язнів, людей, які опинилися не в той час і не в тому місці, політтехнологів, тих, які намагалися відстоювати свої права…

Чому ця книжка страшна?.. Бо ти розумієш, що «мафія» в Україні існувала завжди і в якій насправді небезпечній країні ми живемо. Але ця книга є обов’язковою для прочитання кожному українцю, бо вчить фільтрувати інформацію, яку ми отримуємо зі ЗМІ, і допомагає виробити імунітет проти популізму і пропаганди.

– Жіночий роман, порнолітература, біографія, нон-фікшн – що ти вибереш за однакової літературної якості?

Це залежить від настрою (хочу зараз читати для розваги чи серйозну едукаційну літературу), від частоти сексу, від персони, про яку написана біографія… Окрім якості, і сюжетність, яка збігається з твоїми інтересами, теж важлива.

– Який фільм, на твій смак, став найкращою адаптацією літератури?

Однозначно, «Піна днів» за Борисом Віаном. Хоча сама книга досить імпресіоністична, а фільм гіперсюрреалістичний, але саме це робить його дуже якісною арт-адаптацією. Показує чисте сприйняття історії Гондрі. І в мене так вийшло, що я спочатку дивилася фільм, а потім читала книгу, але відмовитися від ще одного перегляду фільму після прочитання не змогла.

– Станіславський феномен – чим для тебе він є?

Для мене це була база, своєрідне сакральне знання того, що я ходжу по одних і тих же вулицях, що й ці люди. Я перед собою не ставила вибір, читати їх чи не читати, я знала, що це must be. Своєрідна данина маленькій батьківщині. Твори авторів Станіславського феномена дуже на мене вплинули і допомогли сформувати ціннісну базу.

– Уявімо собі, що твій коханий взагалі не любить читати і прочитав тільки «Колобок». Це вплине на тебе?

Вплине: він не буде моїм коханим (сміється)… І йдеться не тільки про літературу, а й про музику, театр, кіно, емоційний інтелект. Я собі не уявляю свого партнера неерудованим. Про що з ним говорити тоді: чия черга мити посуд? Тому загальна ерудованість – один з важливих факторів для мене при виборі партнера.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ