Сонячне сплетіння

Серед безлічі постерів, концертних афіш, мап середмістя, яскравих малюнків і прапорів неіснуючих держав висить стара радянська чорно-біла фотографія. Група дітей віком 3-5 років займається в дитячому садочку гімнастикою. Кожне з них тримає високо над собою металевий обруч і зосереджено дивиться вгору, вивчаючи порожнечу, яка завдяки їхнім рухам набуває круглої форми. Залізо поступово нагрівається в дитячих долонях, вони вже вільно можуть крутити його навколо себе, вростаючи в невідоме, піднімаючись над собою. Скільки ще занять їм доведеться відвідати, перш ніж вони навчаться керувати цим процесом, задавати швидкість і вчасно зупинятися, щоб перевести подих? Скільки з них так і не зможуть ніколи зупинитися?

Ця світлина в нашому хостелі нагадала мені про перші дні знайомства з Івано-Франківськом. Ще тоді Тарас Прохасько звернув нашу увагу на те, що це місто ніби розходиться колами, як вода від кинутого в неї каменя. Дивно було уявляти, гуляючи парком Міцкевича, що кілька століть тому Станиславів закінчувався саме на цьому місці. А тепер це одна з центральних площ, за кількасот метрів вже починається Вічевий майдан, з іншого боку – площа Ринок. І від кожної галузяться численні вулиці, намотуються на них, ніби нитки на веретено, натягуються, як струни старої віолончелі, і звучать сотнями голосів, виблискують тисячами відтінків, вібрують мільйонами ритмів. Усі вони вимагали уваги та часу, кожна закликала безкінечно блукати серед її кам’яниць та новобудов. І я з радістю та нестримним бажанням підкорити новий простір щодня вирушав у нову подорож, не звіряючись із мапою, просто орієнтуючись на шпиль радіовежі в центрі міста.

Одне з моїх перших вражень у Франківську – якась моторошна анатомічність у скульптурі й малярстві. Пам’ятники у скверах рясніли позолоченими долонями, які ніби проростали крізь граніт, залишивши своїх власників у вічній темряві. Всюди можна було зустріти ковані скульптури, орнаментовані то ногою, що увінчувалась молотом, то обличчями напівбогів. У Музеї мистецтв Прикарпаття перехоплювало подих від вигляду відтятих голів та натуралізму євангельських сцен. У такі моменти починаєш розуміти, скільки болю поглинули ці стіни, скільки гніву й страждання назавжди вкарбовано в саме серце міста. Тоді згадуєш, який довгий шлях довелося подолати колишнім його мешканцям задля спокою і миру. Але ми рухаємося по колу, відтак історія просто змушена відтворювати свої жорстокі сценарії знову й знову, і так без кінця.

Я мандрував усе новими маршрутами, вивчав вулиці, котрі були названі на честь поетів, революціонерів і дисидентів, повертався до місць, які вже встигли стати улюбленими. Часто проходив вулицею Івана Франка, яка чудово рятувала від липневої спеки своїм зеленим склепінням. Коли я вперше потрапив сюди, був заскочений неймовірною красою заквітчаних балконів і величезною кількістю вазонків, про які так часто писала у своїх оповіданнях Таня Малярчук. Я наче побачив живу ілюстрацію до цих історій, наповнених дитячою щирістю і безтурботністю. Тут відчувалися затишок і умиротворення – і жодної метушні чи напруги. Напередодні резиденції я саме прочитав книгу вибраних оповідань Франка «Гірчичне зерно», тож тепер мав найкращу можливість і місце пригадувати улюблені моменти, проходячи біля його погруддя і ділячись враженнями про наше місто.

З однаковою вірою і радістю я заходив і до Вірменської церкви, і до Кафедрального собору Святого Воскресіння, і до Церкви християн віри євангельської, щоб подякувати за те, що я опинився в цьому місті, зустрівся з прекрасними людьми, знову побачив Карпати і примножив любов до своєї країни. Адже за цей місяць мені трапилося стільки чудесних приводів для вдячності, що хотілося ділитися нею з усіма, хто її ще не зазнав.

Івано-Франківськ – це сонячне сплетіння Центральної Європи, місто, у якому перетинаються шляхи найрізноманітніших людей. Для того, щоб вони бодай на коротку мить зустрілися і розповіли одне одному свої дивовижні історії, існують хостели. Я далекий від ідеалізування, але тут мені пощастило спілкуватися виключно з добрими і щирими людьми. Громадяни країн з усіх куточків світу, жителі Польщі, Німеччини, Бельгії, Росії, Туреччини, Бразилії, Єгипту, Китаю, Японії заповнювали своїми строкатими голосами наш затишний простір, приводили його в рух, готували щось допізна на кухні, розглядали наші карти, намагалися прочитати кириличні книги, вивчити нові українські слова і довіряли нам свої таємниці.

Якось уночі я випадково почув крізь відчинене вікно розмову між турком і росіянином. Вони курили на ґанку і розмовляли англійською, хлопцеві з Росії було дуже важко підбирати потрібні слова, однак він зумів пояснити, що служить у війську на боці української армії. Тієї ночі він саме повернувся з Карпат, мав якусь відпустку чи звільнення. Росіянин із захватом розповідав, наскільки його вразила доброта і щедрість гуцулів. Пояснював, що їхній уряд – це «the worst shit» у його країні, що більшість населення це розуміє, і він із дружиною теж це розуміють, саме тому він тепер тут. Але вся Європа насправді не усвідомлює реальної загрози. Найчастіше в його репліках звучали слова «destroy» і «hate», стосувалися вони, ясна річ, російської влади. Турок усе уважно і вдячно вислухав, запевнив, що теж прекрасно все розуміє, а коли вони бажали один одному доброї ночі, голос росіянина став помітно спокійнішим, агресія зникла. А я собі подумав: «Боже, у цьому світі стільки добра, любові і мудрості, варто їх лише відкривати в людях і дарувати самому».

Пізнаючи нове місто, повторюючи його вигини і рельєфи, ти ризикуєш змінити декорації своїх сновидінь. Це суттєво збільшує радіус твого сприйняття і розширює свідомість. Є міста, до яких неможливо зайти через браму. І справді, Франківськ поступово виростає довкола тебе, а ти залишаєшся в центрі, відчуваючи, як непізнаного стає щомиті більше. Він нарощує свої кола, ніби могутнє дерево, а ти й не підозрюєш, що вже й сам ростеш із нього. Стоїш десь біля ратуші, біля самої його серцевини, і зливаєшся з навколишнім рухом і світлом. Я тільки почав розкручувати цей обруч і не знаю, чи зможу колись зупинитись.

 

Сергій ШКАБАРА,

гість Першої в Україні резиденції для молодих україномовних письменників «Станіславський феномен»