Сповідь однієї матері: «Іноді мені здається, що Діма живий»

Чергова історія ще одної згорьованої прикарпатської сім’ї, в якої війна забрала найдорожче. Атовець з Верховинщини Дмитро Пацино на фронті побув трохи більше тижня. Далі біда – його змолов Іловайський котел. Доля іноді злісно жартує – хлопець народився у Росії й від рук росіян і загинув. Його поховали у рідному селі, що високо в горах. Цвинтар на самій вершині. Стоячи біля могили солдата, дух перехоплює від неймовірно красивих краєвидів – особливе місце для особливої людини.

Коли Діма був ще геть малим, його мама якось у дорозі познайомилася з жінкою. Розговорилися. Мама багато розповідала про свою сім’ю: чоловіка, дітей… Попутниця запитала дату народження найстаршого – Дмитрика. А потім пояснила, що вона віщунка і дещо може бачити. А тоді додала: «О! То ваш син буде справжній ґазда. Золоті руки. Але коли підросте, не відпускайте його ні в яку далеку дорогу. Не відпускайте, мамо… Бо може бути біда».

Дмитро Пацино, сержант міліції, боєць батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ», у зоні бойових дій перебував з 18 серпня 2014 року.

Загинув при виході колони з Іловайська «гуманітарним коридором» на дорозі поміж селом Новокатеринівка та хутором Горбатенко.

3 вересня 2014-го тіло Дмитра Пацина разом з тілами 96 інших загиблих у Іловайському котлі привезли у дніпропетровський морг. 16 жовтня 2014 року тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі міста Дніпропетровська як невпізнаний герой.

Ідентифікований серед загиблих за ДНК-експертизою. 3 квітня 2015 року відбулася поминальна панахида за трьома загиблими бійцями батальйону, серед яких і Дмитро. 4 квітня похований у рідному селі Голови.

Без Дмитра залишились мама та молодший брат.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 5 червня 2015 року в селі Голови на фасаді школи встановили меморіальну дошку на пам’ять про Дмитра Пацина.

 

Діму всі любили

Хлопчина народився 8 листопада – на день святого Великомученика Дмитрія. Так і назвали малого. Кажуть, таких аж два ангели охороняють.

Дмитрик народився в Росії. Мама Марія родом з Верховинщини, а ось батько був із Росії. До речі, весілля відбулося 29 серпня, через багато років саме у цей день загине Дмитро.

Там сім’я прожила кілька років, а потім переїхала на Гуцульщину. А тоді сталася біда – тато поїхав на роботу в Росію і зник безвісти. Діма все розумів, ріс дуже мудрим хлопчиком. На дитячі плечі лягла важка ноша – вже з дев’ятирічного віку він косив, доглядав худобу, робив усю чоловічу роботу, та ще й встигав добре вчитися. Навіть коли брати підросли, Дмитро так само брав на себе більшість фізичної роботи, бо Іван хворів – мав ваду серця.

«Діму всі любили: і сусіди, і в школі, – каже мама. – Він був дуже життєрадісним, доброзичливим. А як дівчата за ним заглядали! Та син часто повторював, що про одруження подумає потім, спершу – кар’єра».

Діма обожнював ґаздувати і мав до того хист – усе вмів робити. Особливо захоплювався кіньми. Мав своїх власних, працював із ними. Був дуже незалежним. Казав: «Мені не треба допомагати. Я все сам зроблю».

Сім’ї часом дуже сутужно доводилося – грошей не вистачало на найнеобхідніше. Дмитро влітку ходив на гриби, ягоди аж на саму вершину гори, на висоту 1200 метрів. Одного літа хлопець загалом сходив туди аж півсотні разів. Та й Діма був найкращим у селі грибником. Ходив по гриби, щоб заробити собі на навчання.

Потім хлопець вступив у фізкультурний коледж, що в Івано-Франківську, який, до речі, закінчив на відмінно. У гуртожитку сам собі варив їсти, бо куховарити теж умів. Які добрі вареники йому вдавалися!

Часто було так, що їхав додому і запізнювався на останній автобус, який курсував з Верховини до села. Тоді йшов пішки через гори, а це 25 кілометрів.

Дмитро змалку мріяв працювати в міліції. Але він працював будівельником і вірив, що настануть кращі часи, коли на роботу в правоохоронні органи можна буде влаштуватися без хабара. Хлопець не так любив зброю, як порядок і дисципліну.

Комусь треба захищати країну

Коли Дмитро почув, що набирають добровольців у Нацгвардію, вирішив записатися. Мама попросила не поспішати, бо ж то так далеко, але Діма був категоричний: «Рано чи пізно мене все одно візьмуть, адже треба комусь захищати нашу країну».

У квітні 2014-го Марії зателефонували з Верховини: «Зараз іде набір у спецбатальйон. А ваш син уже давно хотів у міліцію…» Дмитро одразу пройшов відбір, тим паче строкову службу проходив у внутрішніх військах в Одесі.

Мама й не здогадувалася, що тих хлопців відправлять у зону АТО. Тепер вона за це дуже часто себе картає: «Якби була не пустила, вблагала би не йти… А може, би він послухав і лишився вдома».

Під час виходу з Іловайська колону українських бійців почали обстрілювати. Автомобіль, у якому їхав Дмитро з побратимами, наполовину був завантажений боєприпасами. Коли їх почали обстрілювати, шестеро найспритніших, серед яких і Діма, вистрибнули з УРАЛу і дали відсіч. У Дмитра були розтрощені грудна клітка, спина, таз і відірвані кінцівки. Його ніби прибило до дерева. Два хлопці, які врятувалися, згодом розповідали Марії, що бачили її сина вже неживим.

Розірвані тіла лежали штабелями

То було 2 вересня, Марія якраз була в школі. Раптом зателефонував молодший син Іван: «Мамо, Діми нема». – «Як нема?» – «Нема. Подзвонили десь у Голови, що нема Діми…» – «То, певно, хтось таку чутку просто пустив…»

Жінка поїхала у Верховину в міліцію. «Чекайте, пані Маріє… Ми зараз усе з’ясуємо», – заспокоювали там жінку. Але насправді вони вже знали страшну правду, лиш не наважувалися розповісти матері. Жінка не витримала – її відвезли в лікарню. На другий день страшну звістку таки підтвердили.

З Івано-Франківська до Дніпра батьків загиблих повезли автобусом – на впізнання. То була пекельна дорога – комусь постійно ставало зле.

На фотографії останків тіла Марія ледь змогла впізнати сина, лише за нижньою частиною обличчя, бо все решта лице обгоріло. Також на світлині був дерев’яний хрестик – такий самий, як носив Дмитро. Мама впізнала і срібний перстень із написом «Спаси і сохрани».

У морзі їм сказали: «Якщо хочете, я вам покажу, будете пробувати впізнавати…» «Але кого там було впізнавати, – зітхає Марія. – Розірвані тіла лежали штабелями…»

Невдовзі після боїв під Іловайськом з Діминого телефона надійшло повідомлення: «Абонент знову на зв’язку». Це було майже опівночі. Мати мало не зомліла. Зателефонував сепаратист, і Марія спілкувалася з ним майже півроку здебільшого через повідомлення. Незнайомець переконував жінку, що не причетний до загибелі її сина: вони просто робили зачистку території і він забрав собі телефон. Написав, що біля деяких тіл знайшли посвідчення і телефон. Було там і посвідчення Дмитра Пацина. Але настільки понівечене, що, як сказав сепаратист, «я не можу запевнити, то був ваш син чи ні». Чоловік, з яким вона спілкувалася, не був російським солдатом, а жителем Донеччини. Жінка спершу боялася такого спілкування, але думала, що це може допомогти дізнатися хоч щось про обставини загибелі Дмитра. Тим паче мама надіялася, що син все-таки живий, може, у полон потрапив. Вона чекала і молилася, просила незнайомця повідомляти про всі новини. Але одного разу він сказав: «Парни с Ивано-Франковска не сдавались. Потому сами рассуждайте, жыв ваш сын или умер».

Після першої поїздки до Дніпра та після здачі матеріалу на аналіз ДНК Марія розпочала сорокаденний піст і благала Господа, аби син якомога швидше знайшовся живим. Піст закінчувався, а разом з ним і надія згасала. Аж ось однієї ночі Марія побачила сина уві сні: усміхнений, красивий, одягнений у білий костюм, а потім зненацька опинився в неї на руках крихітним ангеликом. Вранці жінка зрозуміла, що треба готуватися до похорону.

«Через два тижні буду вдома»

Коли після ексгумації, яка відбулася 2 квітня у Дніпрі, сина та ще двох його побратимів привезли до Івано-Франківська, Марія одразу відчула своєрідний запах із цинкової домовини. Ніхто його не чув, лиш мама.

Незадовго до прибуття тіла Марії наснився сон. Дмитро виходить з автобуса у Верховині. «Ти куди, синочку?» – «Спішу трохи, зараз буду сідати в автобус на Голови. А ви куди?» – «То будемо разом їхати до хати…» – «Мамо, мені ще треба до своїх хлопців, вони мене чекають». За мостом стояла військова машина, в якій багато солдатів. «Дімо, ну коли ти вже додому повернешся?» – засумувала мама уві сні. Син глянув у небо, там з’явився образ святого Миколая. «Мамо, почекайте ще трішки. Через два тижні я буду вдома».

Так і сталося – через дів тижні привезли тіло.

Марія раніше працювала соціальним педагогом і психологом у школі-інтернаті в сусідньому селі, тепер на пенсії, вже не має здоров’я працювати. Коли ходила на роботу, то щодня дорогою заходила до синочка на могилу, тепер буває там трішки рідше, бо до цвинтаря треба йти більше півгодини, а в жінки хворі ноги. «Іноді мені здається, що Діма таки живий», – опускає заплакані очі мама.

Молодший брат і досі не може змиритися з втратою, у нього хворе серце, але іноді так важко на душі, що береться до цигарки.

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!