Стінописи, або Шагалу і не снилося

Івано-Франківську явно треба чистити карму, причому активно й усіма можливими для того засобами. Бо якось у нас так і не складається з мистецтвом. Ніяк. Тягнемося ми до нього, а воно від нас тікає. Тягнемося до діалогу, але співрозмовник явно говорить або не так, або не тією мовою. А може, то і не мова?

То я про наші стінописи, якими намагаються тішити нас зайшлі художники. Річ не в тім, які вони, тоті утіхи, а у тому, яка реакція на них. Громада франківська поділилася на три групи. Перша каже, що най буде, яка різниця, зрештою? Інша думає, що так не має бути, бо ж це некрасиво і незрозуміло. Ще одна вважає усіх, хто не годен побачити глибинний сенс у рисочках і дяпчиках, глибинними неуками та ідіотами. У глибинно онтологічному сенсі усі розуміють, що навіть якщо усі європейські художники розпишуть усі стіни Франківська, то місто від того не стане ні більш культурним, ні більш мистецьким, ні більш європейським.

Я не дуже орієнтуюся, як у нас із художниками та їхніми підводними течіями, але оте малювання чужинців і роз’яснення нам, тупим, що ми тупі, бо не здатні оцінити професіоналізм і якість їхньої роботи, мене трохи коробить. Знаєте, то так само, якби до нас, у місто Андруховича, Єшкілєва, Прохаська, Петросаняк, приїхали би розповідати, що ми ніц не тямимо в літературі і взагалі, де Франківськ, а де література. Обмін досвідом – так, будь ласка, але ж не нав’язування своєї псевдовищості.

Звісно, треба пізнавати живопис у всіх його проявах, але до певних речей та їх сприйняття треба бути готовим. Це те саме, що першокласнику пояснювати користь і необхідність вищої математики і вважати його тупим, бо він не може розв’язати диференційне рівняння або у діаграмі Ейлера-Венна бачить лишень кілька кружечків із буквами. Ми лиш тепер починаємо у Франківську говорити про альтернативне мистецтво, ну, десь на рівні прописів, якщо згадати той-таки перший клас.  То що ж хотіти від людей?

Може, обурення громадян викликане не тому, що вони тупі і нічого не тямлять у сучасному мистецтві, а тому, що їм не пропонують альтернативи. Мистецтво ж різне. І тицяти людині, яка хоче бачити на стінах її міста не лише ар брют, а й ар нуво, як мінімум невиховано. Стінописи мають бути різними – від калинок-сопілок до порталів в інші виміри. Тим більше, що коли порівнюєш доробок художників загалом і те, що ці ж художники пропонують на стінах наших будівель, виникає низка питань. І йдеться не про бажання нацреалізму як такого. Просто, мабуть, треба пам’ятати, що простір центру сучасного мистецтва та простір міста – то трохи різні речі.

Мені пригадується казка Андерсена про голого короля. Я не мистецтвознавець (але ж, зрештою, ми говоримо не про експозицію Шагала у виставковому залі), і мене з нашими деякими стінописами не полишає оте відчуття глобальної ошуканості. Щиро вірю, що наш король не залишиться голим. А ми прийдемо до розуміння того, що це справжнє мистецтво, якщо це у принципі мистецтво, якщо це мистецький мінімалізм, а не жлобський економ-клас для глухої провінції.