Страх Шевченка

           

Соціальне знайомство із Шевченком у мене почалося в радянському дитсадку та радянській школі. Цитувалися всім відомі його рядки про «свою Україну любіть» та «кайдани порвіте», співалися «Заповіт», «Думи мої…», «Реве та стогне…». Калини, віночки, стрічечки, жовтенятські зірочки та піонерські галстуки, конкурси читців та дні пам’яті. І Шевченко-атеїст, що начебто не знав Бога. Поет був зручний для радянської системи цінностей: кріпацьке походження, допомога російської інтелігенції у викупі з неволі, вірші, якими можна безборонно жонглювати.

За кілька років вчителька урочисто проголосила, що Шевченко вірив у Бога. Віночки, стрічечки, вишиті сорочки, конкурси читців та дні пам’яті. І Шевченко як  порядний християнин. Поет-художник знову став зручним. Його селянське походження  – це ж дуже добре, бо хто іще би мав стати речником хліборобської нації? Петербург – то трохи не по темі, але нічого. Можна сказати, що навіть москалі визнали талант нашого генія. Навіть Шевченкова двомовність знову була зручною. Так, не сперечайтеся, нам треба глянути правді у вічі. Шевченко писав двома мовами. І від цього не сховаєшся. Хіба що спалити його російські твори.

Десь у класі десятому на черговому конкурсі читців я раптом зрозуміла, що якщо прийде якась абсолютно інша влада, вона так само жонглюватиме Шевченком. Його можна зробити будь-ким. Аби було бажання.

Бо він зручний.

Він універсальний.

Він поза простором, часом, політикою та ідеологією. Тому й геніальний.

Будучи студенткою філфаку, прочитала чимало різнополюсного і різновекторного із шевченкознавства. У деяких працях головним був міф – чи то ідеологічний, чи то національний, в інших – головними були тексти Шевченка або його химерна біографія. Канонізовані та вільні інтерпретації. Інтерпретації табуйовані та без табу. Чи знає їх хтось, окрім філологів?

Канонізований Шевченко зручний. Він комфортний. В отій своїй шапці. З правильно підібраними цитатами та сценаріями святкувань шевченківських днів. А є ще незручний Шевченко. Отой двомовний, що намагався одягатися за тогочасною модою, стати у петербурзьких салонах своїм, той, що писав панночкам солодкі слова в альбоми. Той, який розумів, що він не вирветься ні з історії свого роду, ні з історії своєї держави. І я собі думаю: що буде, якщо ми почнемо читати нормально Шевченка, по-справжньому, не минаючи ні титла, ні коми? Якщо замість того, аби співати «Садок вишневий…», ми почнемо слухати фахові літературознавчі лекції і про садок також, читати шевченкознавчі праці і дивитися біографічні фільми? Чи потрібна нам ця розрита могила? Що ми там знайдемо?

Ми боїмося справжнього Шевченка, ми не хочемо його знати, бо не можемо бути певними, що те, про що ми дізнаємося, нас влаштовуватиме. Твори Шевченка – це немов вхід у гробниці, заховані він нашого ока і пам’яті тисячолітнім досвідом. Відкриття не завжди комфортні, бо можуть перевернути усі наші уявлення про минулу історію та світ.

А для чого нам такий непередбачуваний Шевченко?

Краще традиційний сценарій, а не складна шахова партія. Бо у першому випадку ми знаємо, чим усе завершиться. І завершиться все явно не перемогою Шевченка.