Свято, яке назавжди з нами

Ніколи не міг зрозуміти одного: чому ті найкращі дні, тижні, місяці чи роки ми оцінюємо лише згодом, коли все вже безповоротно минає? Коли все добре, то здається, що так триватиме вічно. Звичайно, яскравості кольорам минулого надає людська пам’ять, така її одвічна особливість. Але все ж є щось справжнє в тому, коли поруч щодня були друзі. Ти з ними не лише бачився і говорив, але й сперечався, творив і помилявся.

28 липня десять років тому стався «Галицький кореспондент». Мені легко запам’ятати цю дату, тому що саме цього дня – день народження моєї доньки. До того ми впродовж місяця або й більше не переставали фантазувати, якою буде ця газета.

Коли надійшла пропозиція від представників Олега Бахматюка створити нову газету, мені якось відразу стало зрозуміло, що нею зможе керувати Сергій Борис. Уже тривалий час до того ми були знайомі через прес-клуб і доволі тісно приятелювали. Сергій мав уже невеликий досвід того, як робляться газетні проекти. Отож він і став головним мотором майбутнього «Галицького кореспондента». До речі, назву газети придумав саме він. Пригадую, як у конференц-залі на Чорновола, або ж у підвалі вже неіснуючої «Химери», Сергій перебирав на столі десятки аркушів із назвами газети, аж поки не залишилась та, яку ми знаємо донині.

Цікавим також було те, як збирали журналістів. Скільки не думали, але врешті згуртувалися самі лише друзі: Богдан Скаврон, Тарас Прохасько, Наталка Кушніренко, Тарас Ткачук, Олег Гнатів (Мох). З молодших – Андрій Менів,  Наталка Голомідова, Таня Єрушевич, Марійка Гаврилюк, дівчата з реклами – Віта, Оленка, Оля, незмінний бухгалтер Галина Іванівна і, звичайно ж, наш верстальник-альпініст Юра. Ще Алла Журава та Оля Криницька, які вичитували нашу газету.

Як це не смішно прозвучить, але ми із Сергієм їздили роверами містом того літа, пили пиво і зустрічалися з майбутніми працівниками. Коли довелося робити сигнальний номер, тієї ж ночі з’ясувалося, що такий досвід має лише Богдан Скаврон. Не пам’ятаю, про що він говорив із Сергієм, бо мушу зізнатися, що того вечора я від напасті творення першого номера просто втік додому. Але газета сталася. Скаврон став у ній відповідальним секретарем.

Редакція за чисельністю була зовсім крихітною. Оце, напевно, і все про офіційні події, які супроводжували становлення «Галицького кореспондента». Але найголовнішим була неймовірна атмосфера цієї газети. Ніколи до того й, очевидно, вже й після не доведеться мені зустрітися з такими чудовими творчими людьми, у яких ніколи не було крихти недоброзичливості, зла чи бодай чогось поганого. І це не перебільшення. У газеті ніколи не було сварок. У газеті були підколки, часом дуже жорсткі. Але все це робилося з такою дозою приязні, що ніхто майже ніколи не ображався.

Газету насправді робили два дні: у понеділок і вівторок. У вівторок майже до ранку. Увесь інший час цей дивно прекрасний журналістський колектив поринав у вільний політ. Це називалося «збирати матеріали». І уявіть собі, що вони збиралися! Сергій Борис умів завжди делікатно, але водночас наполегливо  скоординувати цю, на перший погляд, хаотичну роботу. Були, звичайно, і планірки. Але головне, що я серед інших саме тоді усвідомив, що маю справу зі справжнім редактором. Він формувався у мене буквально на очах.

Не знаю, чи варто говорити про сотні цікавих матеріалів. Їх урешті можна прочитати на інтернет-сторінці «Галицького кореспондента» в розділі «Архів». Можна піти в редакцію газети, погортати підшивки. Але чи можливо передати ту надзвичайну атмосферу, яка панувала в редакційних стінах? Ми жили, пили, співали, писали й творили не лише газету, але й своє власне життя.

У «Галицькому кореспонденті» я пропрацював кілька років, але не переставав туди заходити не лише щотижня, але майже щодня. Ми пили каву в «Галці», віскі в «Шансоні». І про це знало все місто. Хтось нами тішився й поважав, хтось, навпаки, заздрив і зневажав. Але нас, по великому рахунку, це не обходило. Нас цікавив читач, ми самі і те, як нам добре ведеться разом.

До редакції завжди приходила ціла купа цікавих людей: музиканти, письменники, художники, політики, щоб попити, бізнесмени, щоб сваритися, забудівельники, щоб сказати Сергієві, що вони його приб’ють чи подадуть до суду. Усе це був безконечний життєвий, творчий фестиваль. На річниці газети ми їздили в далекі гори. На День журналіста, Нові роки, Різдва та Великодні, дні народження ми всією редакцією сідали за стіл на третьому поверсі. І таких учт, знаю, ніхто з нас не забуде, бо все це більше не повторити. Такі великі, без жартів, люди (а вони робили великими одні одних) уже заледве чи зберуться в одних стінах.

Тут могли вислухати, підтримати, пожартувати, щоб привести до тями, дати зрозуміти, що життя не зупинилося. Тут уміли знайти ті слова, які підтверджують, що справжнє життя з нами, ми ним урешті й живемо.

Особисто я дуже вдячний Сергієві і всім за те, що після обласного радіо зміг не лише відвідувати біржу праці, але й писати щотижневі колонки в «Галицький кореспондент», сторінки якого, як укотре з’ясувалося, були для мене відкриті.

Історія газети продовжується, але вже без нас. «Невже минуло десять років?» – питаєш себе. Моїй доньці Олі за кілька днів двадцять. Похресниці Катеринці, доньці Наталки Кушніренко, шість. Похресникові Данилкові Борису, синові Сергія, три з половиною. От як далеко завела мене і всіх нас історія «Галицького кореспондента». Навіть традиційне українське кумівство нас не минуло, але це, певно, усе від надміру почуттів, які залишилися з нами так само, як «Галицький кореспондент», назавжди в нашій пам’яті і житті.

Р.S. Газета живе, і всі ми цьому радіємо. Історія продовжується. Таня Соболик і друзі роблять усе, щоб вона тривала й далі. Але це вже їхній роман з газетою. Хочу від щирого серця побажати, щоб вони мали такі ж прекрасні і зворушливі хвилини в цій історії, які пережили ми.

Іван КОСТЮК