Сєдой завжди сміявся

Незадовго до війни він примирився з Богом, а потім, вже воюючи на фронті, задумав відкрити у своєму місті церкву. Але спершу мав перемогти загарбника.

У легендарний батальйон імені Джохара Дудаєва брали далеко не кожного. А бурштинського добровольця Вадима Савчака одразу взяли. Він виявився талановитим розвідником, під час розвідки й загинув. Біда сталася якраз на день народження сестри, вся родина саме святкувала її 40-річчя. Маленький син довгий час не міг зрозуміти, що тата більше нема. Коли приходив на цвинтар, питав маму: «Нащо ти фотографію мого тата тут поставила?»

На Алеї Слави, що на бурштинському кладовищі, поховані дев’ятеро бійців. Вадим – перший. Його батьки приходять сюди дуже часто. Син був їхньою третьою дитиною, пізньою і дуже любленою. Удома в Савчаків чи не на кожній стіні висять десятки родинних фотографій у красивих рамках. Є навіть ціла кімната, присвячена Вадиму – усі світлини з його життя від самого малку і аж до… У цій кімнаті найбільше люблять бавитися дітки загиблого воїна – 5-річна Каміла і 7-літній Сашко.

«Ось гляньте, – показує мама Валентина Савчак на дві фотографії вгорі. – На цій знимці малий Сашко, а на тій, що поруч, – Вадим у 1986 році. Обом тут по два роки. Вони ж копії одне одного!.. А на цьому фото Вадік з Юлею лише почали зустрічатися. До речі, вони завжди обіймалися – такі закохані були…»

У грудні 2014-го Вадим Савчак зголосився добровольцем. З січня 2015 року перебував у складі окремого батальйону ім. Джохара Дудаєва під керівництвом легендарного Іси Мунаєва, потім у підрозділі МГО «Козацтво Запорізьке», а загинув як воїн добровольчого батальйону «Патріот».

19 травня 2015 року поблизу с. Катеринівка Попаснянського району військові, зауваживши рух у лісопосадці, вирушили на розвідку до села і знайшли там покинуті позиції терористів. Повертаючись мікроавтобусом з розвідки, потрапили в засідку. Куля влучила Вадиму просто в печінку. Бронежилет не врятував. Йому був лише 31 рік.

Удома залишилася дружина Юлія та двоє маленьких дітей: на той час трирічний син Олександр і тримісячна донька Каміла. Також у США залишилася без батька найстарша донька від першого шлюбу.

23 травня 2015-го був похований у Бурштині. Нагороджений медаллю «За жертовність і любов до України» (посмертно), медаллю ВГО «Країна» «За відвагу» (посмертно). Влітку 2015 року в Бурштині відбувся вишкільний табір «Новобранець», присвячений Вадиму Савчаку. 20 листопада 2015-го на фасаді ЗОШ №2 міста Бурштин на честь випускника школи відкрили меморіальну дошку.

Головне – бути в дорозі

«Пам’ятаю, коли він народився, то важив майже п’ять кілограмів, – усміхається мама. – Коли в пологовому Вадіка поклали поруч із семимісячним хлопчиком, то жартома прозвали його директором м’ясокомбінату».

Він змалку займався східними єдиноборствами, був членом бурштинського спортивного клубу «СЕЙДО», обожнював карате, мав чорний пояс. Вадим і на футбол встигав, і в карате призові місця збирав, навіть брав участь у міжнародних змаганнях.

«Смішний хлопчик, який не мав у собі ні краплі злоби, – згадує старша сестра Майя Федоришин. – Дуже добра дитина була. З ним неможливо було сваритися. Навіть у дорослому віці. Впаде переді мною на коліна і усміхається: «Все, сестричко, перестань. Я тебе прошу. Більше не буду». І регоче…»

Підлітком Вадим поїхав до батьків в Америку, де вони були на заробітках. Встиг попрацювати там малярем, купити авто, одружитися, навчитися грати на гітарі та навіть поринути у пошуки Бога. «Син поїхав у Сієтл і жив там сім місяців у християнському таборі, – згадує мама. – Співав дуже красиві пісні про Бога. Не сідав за стіл їсти, поки не помолиться. Ось його Біблія… Бачите – на кожній сторінці робив помітки: «Не забувай дякувати щодня. Коли і за що дякувати, це тобі підкаже день…», «Сійте в душі своїй зерна світлих і добрих думок, і вони проростуть бажаним жнивом», «Їжте те, що належить їсти людині, а не свині, вона їсть усе підряд і без міри, через це навіть очі в неї заплили жиром. А ви їсте її і хочете після цього виглядати інакше», «Не відкладай на коли-небудь. Домагайся того, чого хочеш. А якщо домігся – користуйся», «Поки йдеш – це твоя дорога. Бо тільки вона може вивести на путь, і це головне – бути в дорозі»…

А потім Вадима депортували із США і він уже не зміг повернутися – ніяк не вдавалося зібрати необхідні документи. Шлюб розпався. Незабаром хлопець зустрів у Бурштині свою Юлю – красуню, яка стала його дружиною.

Там, де гаряче

Відговорити його не йти в зону АТО було неможливо. Навіть народження донечки не стримало. «Пам’ятаю, ми всі тоді сиділи за святковим столом, щойно охрестили Камілочку, – каже сестра Майя. – І тут Вадіка як понесло… Мовляв, ось ми тут відпочиваємо, радіємо, а там його пацани в окопах воюють, як їм потім в очі дивитися… Я його вже і за руку сіпала, аби заспокоївся, бо не час – дитину хрестимо. Але де там! Брата вже неможливо було спинити».

Коли Вадим ішов на війну, то впевнено наказував родині не переживати – бо він фартовий по житті. Позивний «Сєдой» боєць обрав собі моментально. Щойно приїхав на базу, хлопці лише так його і кликали – через біляве волосся.

«На той час у зоні АТО в секторі «А», тобто там, де найгарячіше, працювали два добровольчі батальйони: «Айдар» і Міжнародний миротворчий батальйон імені Джохара Дудаєва, – пригадує побратим Вадима Олександр Коломійцев. – У нас були люди з досвідом. Чого вартував лише наш командир, легендарний Іса Мунаєв, бригадний генерал Збройних сил Чеченської Республіки Ічкерія, учасник Першої та Другої чеченських воєн, який потім загинув у бою при обороні Дебальцевого… У батальйоні, окрім українців, воювало багато чеченців, які добре знали, що таке війна, та приїхали допомогти нам відстояти українську землю, боротися зі спільним ворогом».

Вадима одразу взяли до батальйону: він хоч і не мав військового досвіду, але був дуже спортивним і сміливим. Іса Мунаєв не витрачав багато часу, аби зрозуміти, чи підходить той чи інший боєць для війни. Чеченець наскрізь бачив кожного, як рентген.

Вадим виявився талановитим розвідником, умів прискіпливо приглядатися до дрібниць, помічав усе. Окрім цього, Сєдой умів знайти ниточку до будь-кого – настільки він любив людей. Побратим Сергій Копилов із позивним Якут, коли згадує Вадима, то лише усміхненим: «Настільки життєрадісний, повсюди бачив лише позитив – такі люди неабияк потрібні на війні. Коли на душі ставало геть нестерпно, всі знали – треба терміново кликати Вадима».

А ще прикарпатський боєць постійно прагнув до досконалості, навіть на фронті. Олександр пригадує, як приїхав на базу і побачив, що побратим ломом вирівнює горбики на землі. «Седой, нащо?» – здивувався Сашко. «Не люблю, коли безлад. Зараз маю трохи часу – чому б не привести до ладу», – відказав той.

Вадим дуже мріяв про перемогу над агресором і аби нарешті закінчилася ця клята війна. Вони з хлопцями планували, що тоді всі приїдуть у гості в Бурштин і будуть кілька днів поспіль рибалити. «Сєдой умів ділитися своєю душею, – каже Якут. – Настільки щиросердним був. Не мав ні краплі жадності».

У батальйоні ніхто не пиячив і не вживав наркотиків, вояки завжди були готовими до бою. Молилися всі разом – і мусульмани, і християни. «Якщо ти не віриш у Бога, тобі нема що робити на війні, – каже Олександр. – Перед кожним боєм ми молилися».

Ігор Каменев, духівник і волонтер батальйону, пастор протестантської церкви з Дніпра, часто говорив з Вадимом на різні духовні теми. За два тижні до загибелі Сєдой поділився з пастором своїм задумом після повернення додому присвятити своє життя служінню Господу, відкрити протестантську церкву в своєму місті, вивчитися і проповідувати там Євангеліє.

Коли мама телефонувала, хлопець нічого не хотів розповідати, казав, що їй краще того не знати. «Вадімка, ну розкажи бодай щось…» – «Мамо, коли тут тихо, то дуже страшно стає. А коли десь щось гримить – спати одразу спокійніше».

Найближчим другом Вадима став боєць із позивним Алі, вони були, як брати. Якут розповідає, що Алі і досі важко переживає, дуже картає себе. Незадовго до загибелі бурштинця вони вдвох поїхали навідатися додому: Сєдой на Прикарпаття, а Алі – у Чернівецьку область. На кілька днів. Потім знову шлях назад на передову. Алі заїхав за Вадимом, аби разом вирушити на Луганщину. Хлопець якраз обідав із родиною за святковим столом – проводжали його. «Не переживайте, – сказав тоді Алі. – Яким я його зараз беру, таким і поверну». А потім сталося те, що сталося…

Бронежилет не врятував

Того страшного травневого дня надворі було дуже гарно, сонячно. Їх семеро їхало на завдання на околицю селища Катеринівка. Алі тоді, наче щось передчуваючи, надягнув каску, а Вадима мало не змусив вдягнути бронежилет. «І для мене, і для Алі Сєдой був як молодший брат, – Якуту дуже важко згадувати. – Ми опікувалися ним, ніби рідним».

Коли хлопці поверталися, потрапили у засідку. Почався бій. Машину добровольців впритул обстрілювали з трьох боків. Чотирьох убили одразу, серед них – Вадима Савчака.

«Я і досі пам’ятаю страшний крик Сєдого від больового шоку, той крик дзвенітиме у моїх вухах до кінця життя, – каже Якут. – Куля потрапила йому в печінку, бронежилет не врятував. Вадим сидів поруч, по праву руку від мене. Алі сидів попереду, каска врятувала його від кулі. А мене врятувало те, що я не сидів, а майже лежав. Нашу машину просто нашпигували кулями».

Водій Денис Перепелиця із позивним Ден, умираючи, ще встиг відвести автівку вбік, забравши товаришів із прямої лінії обстрілу. Машина злетіла в кювет. Алі випав з авто, він уже був важко поранений, але, зробивши титанічні зусилля, кинув гранату в бік противника, що призвело до секундної паузи в стрілянині і дало можливість Якуту з побратимом Віталієм Шведовим (позивний Швед) вискочити з авто і активно увійти в бій. Алі, розуміючи критичну ситуацію і явну перевагу ворога, дістав другу гранату і, вставивши палець у чеку, підтягнув її під себе – він уже був готовий підірвати і себе, і ворога.

Поєдинок тривав близько півгодини. Нападники не давали хлопцям піднятися, але й самі не могли підійти ближче. «Я мав прострелені руки і ноги, стріляв з лівої руки, – продовжує Якут. – Коли знову настало затишшя, ми з побратимом почали оглядати поранених. Живим був тільки Алі».

А в цей час у Бурштині родина святкувала 40-річчя сестри Майї. Жінка ніби передчувала щось страшне і вдягнулася у все чорне. Навіть сама не зауважила свого темного вбрання. Цілий день на душі було якось неспокійно. Та й мама чомусь плакала. Коли посідали за стіл, до Майї зателефонував її знайомий. «Вибач, не маю часу зараз з тобою розмовляти, бо ми святкуємо. Давай пізніше…» – «Майка, твого Вадіка вбили…»

Сміх за Вадимом

«Вадік «Сєдой», з твоєю дружиною я говорити так і не змогла. Юля, пробач мене, – написала тоді в соцмережі волонтерка з Дніпра. – Мені соромно, але я просто не знаю таких слів… Ще недавно ми гостювали у вас, гуляли з нашими дітьми і будували плани на майбутнє, а сьогодні ми відправляємо Вадюшу додому в рефрижераторі».

На похороні було багато людей, мало не весь Бурштин, тридцять священників. Дев’ять великих відер квітів…

На поминках зібралося багато хлопців. Цілу ніч його згадували. І весь час… сміялися. Бо, згадуючи сонячного Вадима, неможливо було не усміхатися. Навіть уже будучи там, на небі, він все одно надихнув своїх рідних та близьких на усмішку.

Після похорону трирічний Сашко спершу ніяк не міг зрозуміти, що батька вже нема. Коли приходили на цвинтар, питав маму: «Нащо ти фотографію мого тата тут поставила?»

Недавно внуки ночували в бабусі з дідусем. Коли вже начиталися казок, хлопчик попросив: «Бабусю, розкажи за тата-Вадіка…» Валентина Савчак взяла внуків за руки, повела до віконця: «Бачите зірочки на небі? Якась із тих, що мигтить, – то ваш тато. Він бачить вас, усміхається вам і оберігає».

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!