Незадовго до війни він примирився з Богом, а потім, вже воюючи на фронті, задумав відкрити у своєму місті церкву. Але спершу мав перемогти загарбника. У легендарний батальйон імені Джохара Дудаєва брали далеко не кожного. А бурштинського добровольця Вадима Савчака одразу взяли. Він виявився талановитим розвідником, під час розвідки й загинув. Біда сталася якраз на день народження сестри, вся родина саме святкувала її 40-річчя. Докладніше >>
Він мав повернутися з війни і вдруге одружитися зі своєю жінкою. Не вернувся – жінка стала вдовою. Прикарпатський військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади Ігор Денисів вивіз із поля бою не одну сотню поранених і загиблих вояків, а себе витягнути з пекла війни не зміг. У ніч перед загибеллю зателефонував дружині: «Тут дуже стріляють. Не знаю, яким вернуся додому: чи живим, чи мертвим…» Докладніше >>
Людина із золотими руками і відважним серцем. На фронті повоював менше місяця, коли ворожий осколок відібрав у нього життя. Боєць 24-ї механізованої бригади Андрій Білоус із Рогатинщини мріяв про велику успішну ферму, але війна внесла корективи у життєві плани. Після загибелі батька син Андрійко, який був молодшим сином у сім’ї, ще довго не давав мамі спокою – просив, аби купила йому трактор, бо запам’ятав собі, що тато його дуже хотів мати. Докладніше >>
Він мав прийти на перше причастя до своєї донечки, але за кілька днів до того бійця не стало. Івано-франківський воїн Сергій Гундер із позивним Татарин часто віджартовувався, що його кулі не беруть. Але того дня щось пішло не так. У ніч перед його загибеллю донечці наснився сон. Вона бавилася біля річки, кидала камінчики… Раптом підійшов якийсь хлопчик і сказав: «А ти знаєш, що твого тата вже немає?»… Докладніше >>
«Куля – дура, я – придурок, тому ми ніколи не зустрінемося», – часто любив жартувати івано-франківський розвідник, майор Віталій Кузнєцов із позивним Кузя. Вони й справді не зустрілися, але бійця підвело серце. Дружині він обіцяв назавжди повернутися додому, коли випаде перший сніг. Розвідник помер 21 листопада, на свято Архистратига Михаїла – небесного покровителя усіх воїнів. А перший сніг випав через дев’ять днів. Докладніше >>
Кохання втратив, а війну знайшов. Він здійснив свою дитячу мрію і загинув. Прикарпатський боєць Олександр Кармільчик із позивним «Ведмідь» лише два тижні встиг повоювати. А мама так і не побачила його в труні. «У той день якраз була наша зміна. Ми обоє заступали на ніч. Ще так багато тоді нажартувалися, – пригадує боєць Василь Іванюк, на очах якого загинув Сашко. – Він стояв від мене десь за метрів 70… Мене відкинуло ударною хвилею, а Ведмедя обсипало осколками. Мені більше пощастило, йому – менше…» Докладніше >>
Коли вбитого на війні Юрія Головченка привезли до рідної хати, горіх на подвір’ї почав плакати – з гілок крапала вода. Дивувалися люди, а природа плакала… Юрій Головченко – солдат 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади. Загинув 13 жовтня 2017 року у районі с. Новоолександрівка на Луганщині від кулі ворожого снайпера. Йому було 39 років. Похований 20 жовтня на кладовищі в рідному селі Пнів Надвірнянського району. Докладніше >>
Вибрав собі таку професію, щоб віддати життя за Україну. Про прикарпатського бійця Петра Остап’юка всі відгукуються дуже тепло – талановитий спортсмен, добряк, серйозний, спокійний та справедливий, роботи коло хати не цурався, ходив до церкви і організовував піші прощі, обожнював гори, свою сім’ю і землю. Ось тільки в коханні не щастило. «Наш син був особливий, він нікому не відказував у допомозі. На нього у нас була найбільша надія, я відмовляла його, але він сказав: «Якщо не я, то хто?» Докладніше >>
Чергова історія ще одної згорьованої прикарпатської сім’ї, в якої війна забрала найдорожче. Атовець з Верховинщини Дмитро Пацино на фронті побув трохи більше тижня. Далі біда – його змолов Іловайський котел. Доля іноді злісно жартує – хлопець народився у Росії й від рук росіян і загинув. Його поховали у рідному селі, що високо в горах. Цвинтар на самій вершині. Стоячи біля могили солдата, дух перехоплює від неймовірно красивих краєвидів – особливе місце для особливої людини. Докладніше >>
Боєць з Калущини Юрій Пукіш підірвався на розтяжці за лічені дні до демобілізації. Хоча й планував потім повертатися в зону АТО. Двічі дивився у вічі смерті і дивом вийшов з оточення під Дебальцевим. У його бронежилеті не раз застрягали ворожі кулі. На День Незалежності отримав відзнаки, а кілька днів потому – посвідчення учасника бойових дій. А 29 серпня хлопця не стало. Докладніше >>
Збиралися робити синові весілля, а довелося робити йому похорон. Побратими Віктора Яков’яка в один голос кажуть, що це був такий хлопець, з яким і у вогонь, і у воду. У дворі біля батьківської хати красується капличка. Її побудували колеги сина одразу після його загибелі. Батьки назвали капличку на честь святого великомученика Юрія Переможця – заступника усіх воїнів. При вході – портрет їхнього Віті, коротка біографія. Всередині є образ святого Пантелеймона, святого Віктора. Докладніше >>
На п’ятому році війни в Україні близько тисячі учасників бойових дій покінчили життя самогубством. Точна цифра наразі невідома, адже таку інформацію воліють замовчувати. В Івано-Франківській області також є випадки післявоєнних суїцидів. Яка нині ситуація з психологічною реабілітацією учасників АТО та на що слід звертати увагу рідним і близьким ветеранів, щоб не допустити найгіршого? Докладніше >>
Цей 44-річний вояка знайшов душевний спокій лише на війні. До того багато років поспіль несамовито страждав через жіночу зраду. На фронт вирушав із сяючими очима – вперше за довгий час відшукав у собі наснагу до життя. Але вже за кілька місяців утратив його. Мама якраз переслала йому сумку з наготовленими харчами, та Степан уже був на небесах. Докладніше >>
Верховинський говір, бездонна душа і сталева рука феноменального воїна – таким Василь Шлімкевич із позивним Дяк запам’ятався своїм побратимам. Він мав багато енергії, блокпост був не для нього. Мисливець, снайпер, розвідник. Цей боєць був воїном-одинаком і завжди знав трохи більше за інших – мав величезний бойовий досвід і тонку інтуїцію. А ще мав неймовірно добре серце – казав, що воює на Донбасі, аби молодих хлопців туди не брали, бо їм ще треба пожити. На фронті Дяк намагався ні з ким особливо не ставати близькими друзями – аби потім не було боляче від втрати. Докладніше >>
Так його називали друзі. Загибель 20-річного десантника з Городенківщини Андрія Галая не була марною. Він поліг у бою під Луганськом, прориваючи вороже кільце до аеропорту. Це дало можливість вивести з оточення більше 50 поранених десантників, у яких не було вже ні води, ні медикаментів. Перед боєм, передчуваючи свою смерть, сказав побратиму: «Ти поїдеш і скажеш моїй дівчині, що я її дуже кохав, та подаруєш великий букет ромашок». Докладніше >>
Івано-франківський боєць Володимир Лисенчук не дожив 12 днів до свого 30-річчя. Цей воїн усе життя шукав небезпеки, наче змагався зі смертю. Вона таки здолала його наприкінці фатальної весни 2014-го на горі Карачун. Ще донедавна донечка Діана була переконана – ангелики забрали татка на небо, бо зараз у країні війна, але коли все скінчиться, вони його відпустять назад додому. Докладніше >>
Його маленький синочок якось сварився на Боженьку, що Вона така нечемна і ніяк не віддасть татка назад додому. Але, може, татко й сам утече, адже мама каже, що він там, на небі, має і свій літак, і БТР. Бійця Владислава Файфуру побратими кликали Вогником. Бо він умів запалювати людські серця щастям. Докладніше >>
Біда сталась якраз на Вознесіння. Кажуть, тоді ворота до раю відкриті. Івано-франківський боєць Василь Семанюк побув на війні тільки місяць. Легендарний генерал Кульчицький дуже хотів забрати його до себе у Нацгвардію, а забрав із собою на Небо. «Я не проти розповісти про свого доброго друга Васю, але мені дуже важко це зробити. Розумієте, про що я?»… «Порядний чоловік і людина слова – ось таким був мій колега Василь Семанюк. У нас практикується таке поняття, як старшинство. Докладніше >>
Після смерті івано-франківського вояка Олега Басараба зла доля наче здуріла, продовжуючи завдавати нищівних ударів його сім’ї. А наостанок ще й відібрала у них і фотографії Олежикові, і зв’язок із синовими побратимами. Самі лише спогади зостались. «Яким Олежик запам’ятався мені у дитинстві?..» – на самому початку розмови із журналістом замислено каже мама Леся Нестерук. Тоді раптом переводить погляд на чоловіка, батька Олега, в якого після першої ж згадки про сина в очах заблистіли сльози. Докладніше >>
Хлопчина загинув на день народження своїх батька і старшого брата. Йому було всього 19. Наймолодший боєць «Правого сектора» Степан Стефурак із Городенківщини воював потай від своєї родини. По телефону казав, що ходить на пари в університеті, а сам у цей момент перезаряджав автомат на фронті. Хату родини загиблого бійця у селі Топорівці на Городенківщині знайти не складно. Їх тут усі знають: один син поліг, другий пройшов бої у Дебальцевому, батько так само воював у зоні АТО… Докладніше >>
Деркачова Ольга
Пам’ятаєте, як буквально кілька тижнів тому нашу спільноту тіпало від гніву та обурення після почутого від Папи Римського про український білий прапор? Ми одразу зробили тисячу та один мем, розродилися обурливо гнівними поетичними та прозовими опусами-дописами у соцмережах. І готові були ледь не на Святому Письмі присягати, що ми будемо битися за Україну, за
Рязанцева Яна
Волонтерство на Донеччині. Погляд зсередини. Побутує думка, що на сході лишились одні ждуни. Ніби й так майже всі були сепарами, невеличка кількість патріотів давно виїхала, а лишились тільки ті, хто чекає рускій мір (ну і, звісно ж, працює на ворога). Багатьом зручно так думати. Помічаю це в особистих розмовах і соцмережах. Але ж як воно
Магда Євген
Останні тижні переконливо продемонстрували, що Путін не лише погано знає історію, але і як менеджер дуже слабенький. Він намагається застосувати методи неефективного впливу, брати кількістю, а не якістю там, де потрібно діяти раціонально та точно. Міф про «велич Росії» руйнується не лише діями ЗСУ, але і протестами мобілізованих росіян. Варто нагадати, що на старті широкомасштабного
Волошин Тарас
Україна стрімко летить вперед, точніше, у прірву – за темпами поширення коронавірусу. Лікарні переповнені, щодня страшною смертю вмирають сотні людей. І при цьому все ще є достатньо особин, які протестують проти вакцинації від COVID-19. Буду називати їх саме так, адже всі інші слова, що спадають на думку, у друк не пропустять. Що особисто мене обурює