Тарас ПЛІЩ: “Світ не розділяється на добро та зло, колом є лінія без початку і кінця, і вона жива”

Тарас Пліщ народився на Паску, 14 квітня 1963 року. Закінчив Івано-Франківську художню школу, три курси Кримського художнього училища ім. М. Самокиша та Харківський художній інститут. Член спілки художників України. З 1999 року живе і працює в Празі.

– Твоє мистецтво надзвичайно вітальне, як на мене. Де черпаєш сили для такої радості? У твоїх сюжетах, як живописних, так і скульптурних, спостерігається інтерес до циркового життя – яким досвідом це викликано?

Ти запитуєш, де беру сили, а я навіть не знаю, що відповісти і як відповісти весело і просто, “не лікуючи нікого” і “не загружаючи” своєю радістю аж по вуха читача, мною шанованого і досвідченого, і далеко не містечкового. Потрібно стати співпрацівником самої радості, запропонувати їй свою співпрацю і допомогу в її створенні. Наповнитися нею і не тікати від неї ніколи. Тоді відпадає потреба черпати, не знаючи звідки, і виливати, не знаючи що і куди. А ситуацій, які нагадують цирк, є на кожному кроці. З ареною, освітленням, музикою і сміхом публіки. Потрібно лиш навчитися бачити себе збоку і аналізувати, наповнювати змістом кожен свій крок.

А якщо дивитись на одне, думати про інше, а робити третє, то теж виходить такий собі “цирк на дроті”. Усе виходить якось само собою: побачив себе у дзеркалі зранку після вчорашнього і не повірив, що воно так може бути. Потім сів на коня задом наперед і поскакав під музику, доробляти то вчорашнє, що не встиг допити. І так по колу, по колу! І все це на очах у веселої публіки і під поглядом директора, який уважно слідкує за твоїм виступом і в кінці кожного місяця платить тобі “гроші”. Мої клоуни, фокусники, оратори, музиканти і директори є на кожному кроці, і вони виступають. Можливо, зайвий раз подивитися фільм Федеріко Фелліні не завадить, його геніальний “Цирк”, правдивий і класичний. Світ не розділяється на добро та зло, колом є лінія без початку і кінця, і вона жива.

– Довший час ти живеш у Празі. Який вплив вона мала на тебе як на митця?

Живу у Празі майже 20 років. Ритм життя тут трохи інший, як у рідному Станиславові. Вдячний Празі за час, який я не втратив, бо працюю набагато більше і швидше. Раніше тісно співпрацював з галереєю “Міро”, було багато різних виставок та подій, а потім усе затихло, постаріло. У 2000 році була спроба створити тут “Празький Монтмартр”, але він простояв недовго, може, два або три роки. Працювало там 20 художників кожен день, цікаві були часи… Але вулиця є вулиця.

В Чехії став працювати, не створюючи проблеми. З моїх робіт поступово зникли соціальні речі і важкі думки. Я виробив у собі досить простий і легкий стиль, думаю, що це і є вплив Праги. Стараюсь нікого “не загружати” своєю творчістю. Бачу у цьому позитив. Моє шоу для досвідченої публіки, яка платить за свій і мій відпочинок, поки що продовжується.

– Твоя маленька затишна галерея розміщена в самому центрі туристичної Праги. Наскільки важко займатись арт-бізнесом в багатому європейському місті: конкуренція, тренди, тенденції?.. За яких умов вистрілюємитець?

Називати місце, де я працюю, словом “галерея” якось не повертається язик. Це така собі  майстерня для одного художника, місце, де хочеться щось робити. Туди деколи заходять люди, які цікавляться творчими роботами. Галерея і галерейний бізнес – це щось інше, як у мене. Все моє більше схоже на цирк одного фокусника.

Тренди, тенденції і конкуренцію хочеться залишити іншим геніям, набагато успішнішим за мене. А “вистрілює” митець кожної миті, якщо працює. Сьогодення його цікавить настільки, наскільки він його любить чи не любить.

– Окрім скульптури, живопису, галерейного бізнесу, ти ще і скрипковий майстер. Розкажи детальніше про цю сторону свого життя.

Італійські майстри називають це диво Violin. Скрипка! Скрипкові майстри займаються пошуком  “співучого” дерева, дерева без серцевини (живиці), створюючи співучий голос – бельканто. Якщо на Говерлі зустрінете гуцула, який другим кінцем сокири б’є по дереву і прислуховується, не смійтесь з нього – це скрипковий майстер, який шукає дерево, помічене блискавкою. Дерево, в якому немає живиці, звучить по-іншому. Такі дерева вміють співати.

У нас клімат м’який і річні кільця широкі, робити з такого матеріалу деки скрипки можна, і майстри у нас дуже добрі. Але італійці використовували альпійське щільніше дерево. У нього більше можливостей для пошуку голосу інструмента. Залежить від школи, кожен майстер є індивідуальний у цьому процесі. Тонкощів дуже багато у скрипковій справі, але не кожен має силу “виростити” хороший інструмент. Зуміти поєднати ювелірну та столярну працю, красу і силу скульптурної форми, фізичних і хімічних властивостей матеріалу, живописних і одразу реставраційних моментів може лише скрипковий майстер.

У мене італійська школа Дениса Ярового, по татові – Шевченка, по мамі – італійця. Народившись в Італії, він пройшов школу маестро Giuseppe Fiorini та Armando Monterumici (Bologna). Школа дуже базова і достатньо творча. Дуже проста і геніальна у настройці дек скрипки й інструмента в цілому. Сама побудова відрізняється від німецької школи та французької, без секретів і без загадкових лаків Страдіваріуса. Загадковою залишається лише ціна інструмента, бо мало хто може оцінити співучий голос Бога.

Працюючи все життя з водою, каменем, металом та вогнем, я природно наблизився до п’ятої стихії – дерева. Відмовитись від неї не зміг і не шкодую. Знаю, що циркове коло замкнулось, і тепер відпочиваю в цих п’яти стихіях, переходячи з однієї в іншу.

– Як проходить твій звичайний день життя у Празі?

Звичайний день проходить надзвичайно швидко. А ввечері самому не віриться, що то все, що ще зранку було працею, пройшло і пора спати. Ранкова кава о 6-ій, бо вже не спиться. Новини сумного інтернету. Потім декілька годин праці у кімнаті-майстерні із запахом фарб, офортного верстака, лаків, смол, ладану та миру. Приблизно о 9-ій, 10-ій, 11-ій чи 12-ій іду до праці у галерею-майстерню, що біля Карлового мосту, з тим самим запахом творчості та сухого дерева. Доробляю там усе те безконечно недописане, недошкрябане, недотесане. Живопис, графіка, скульптура, скрипкові настрої. Де я сам собі організатор і виконавець, фокусник і кінь.

Між працею заходять якісь клієнти, підписую якісь папери, на зовсім чужі адреси висилаю недописані роботи, недоковані скульптури, і все це під музику. А коли музика пропадає і душа рветься на волю, я просто зачиняю галерею. У пасивному відпочинку дуже допомагають пиво, горілка, папіроси, кальян, вечорниці з дикими танцями й оргіями, картами і “дєвочками” під шум та ейфорію п’яної публіки. В активному відпочинку надаю перевагу грибам і рибалці.

– За що ти любиш Чехію, а до чого ніяк не можеш звикнути?

Відверто кажучи, я однолюб, люблю Неньку! Чехія має свій шарм, але він для мене – чужий. Як і я для них cizinec. Ми у повній гармонії. З самими чехами живу якось паралельно, не переходячи межу. Мені подобається їхнє пиво, домашня моравська сливовиця, але проста (файна) самогонка мені більше до смаку.

Люди тут діляться на пражаків і непражаків, але це мене не стосується. Я посередині. Вони досить добрі, незлі люди, досить толерантні у стосунках між собою. Дуже люблять собак і якось особливо підкреслюють цю сторону життя, на мій погляд, досить одинокого.

Я не заробітчанин і не працюю з чехами у бізнесі, не маю у цьому потреби. Не ходжу ввечері до господи на пиво і звикати до цього не хочу. Добрим камарадським чехам – “На здраві”! А я йду у свою сім’ю, мені там тепліше і не сумно.

– Створювати і губити. Часто художники плутаються, що робити з життям, а що з творчістю. У тебе як з цим? Мудрість – то бонус за вибиті зуби, а зуби коштують зараз недешево. Виходить заробити на картинах якусь копійчину?

Якщо художник живе лише від продажу своїх робіт, то не має потреби вдень працювати фізично, а вночі щось малювати на продаж. Залиште то аматорам. Дилетант мусить якось жити – нехай собі і живе, як хоче.

У мене створювати і губити не виходить, виходить створювати і радіти. Світ не ділю на чорне і біле, холодне і тепле, він сірий і радше тепло-холодний. Харківський худінститут (нині – академія дизайну і мистецтв), який закінчили я і моя дружина Оленка, має школу чудових сірих тонів зі срібним відблиском. Поки що мені не потрібні дилери зі своїми зв’язками, куратори з їхніми мізками і банкіри з грошима. Я нікого не змушую вкладати гроші у мою творчість, бо мені не вистачає сили фізично так багато робити. Воно і так усе продається досить швидко, як на мене.

Я не бізнесмен і вкладати гроші у гроші – не моє. Але я художник і вмію робити якісний товар на хорошому рівні, і це мене тішить. Змінювати щось не хочу. Заробляти на мудрість вибитими зубами не для мене. Не хочеться потім витрачати гроші на золоті усмішки.

– Для художника важливу роль відіграє середовище – настрій, емоція. Можеш описати своє середовище?

Здається, що художник сам повинен створювати своє середовище, розширяти свою майстерню на всі чотири сторони. Наповнювати його своїм духом, своїм поглядом. Кожна людина сприймає собі подібних критично, сам світ – критично, не розуміючи свого місця у такій п’єсі, цирку під куполом.

Художник – це маленький мінестрель. Як музикант, композитор чи режисер, письменник або клоун. Люди-мінестрелі, які працюють на відпочинок інших людей, у своєму суб’єктивному баченні світу не належать до них. Це свій “клан” і своя роль під куполом цирку. Вони мають свої завдання, свої гроші, конкуренцію, заздрощі, страшні сни і спільні радості. Вони, як пташки колібрі біля квітки життя. Можуть взяти трошки нектару, але разом з квіткою створюють щось неймовірно прекрасне. Коли художник наповнює світ своїми творами, тоді і виникають емоція і настрій.

Головне моє середовище – це сім’я, родина, яка підтримує мій погляд на цей світ і допомагає мені, а я їй у цій гармонії. Є тут і варіанти співпраці, дружина бачить цей світ не менш кольоровим, ніж я. Діти-квіти, які розцвітають. Кіт Немо, який плаває під водою, як “Наутіліус”, і Цврчек – морська свинка англійської породи і шляхетних потоків крові.

– Якби ти міг повернутися в минуле, що б ти змінив у своєму житті і на якому етапі?

Не хочеться повертатись у минуле і щось змінювати, це непотрібно. Те, що вже було, не існує, і витрачати дорогу мить часу на згадки якось дивно. Адже майбутнього ще немає і буде воно таке, як буде, а не таке, як я собі хочу. Перебування у свідомому сні, коли я переходжу вулицю, мені не потрібно. А у безсвідомому сні я і так перебуваю третину свого життя, коли сплю. Контролювати сон не можу, і ніхто не може. Знаю деякі речі, але про них нижче.

А для циркового номера ця тема геніальна, споконвіку класична. З ілюзіоністом-гіпнотизером і відключенням свідомості народу, який чекає на диво. Освітленою ареною цирку і музикою страшного переходу в минуле для глядача віруючого. Уявляю собі людей, які пересуваються у просторі і часі, де все можна змінити на краще, як є. І обов’язково Любка з Віркою приведе Надійку.

Тепер про ті речі, які я знаю та якими хочу поділитись, – про сон. Це необхідний відпочинок з елементом медитації. Нереальний до реальності світ без часу, простору, ваги, запаху океану. Справжня ілюзія з відключенням свідомості, але з невідключеним страхом на підсвідомості.

– Знаю, ти завзятий рибалка, а серед читачів нашої розмови, впевнений, будуть твої колеги. Поділись з ними історіями рибальського життя в Чехії. Де клює, що клює і почім?

Рибалка – добрий відпочинок при наявності вільного часу. Така собі втеча від життя в іншу реальність…

Тут багато риби, хороші традиції лову і правильного ставлення до природи. Є спортивна риболовля і любительський релакс. Потрібно лиш зробити собі недорогий дозвіл на рік, який коштує приблизно 100 євро, поважати закони рибацької спілки, і все – лови на здоров’я!

На добу на одну особу можна брати 7 кг риби. Прийшовши на лов – потрібно записати у спеціальну книжку номер ревіру (місця, де ти ловиш), число і місяць. Також записується у цю книжку довжина та вага риби, яку впіймав. Тут є перевірки, і за недотримання правил платиться штраф.

Вода – це найсильніша стихія, яка додає людині енергії та багато чому вчить. Тому і гумору рибацького вистачає.

Пішов я якось взимку з вудочкою прогулятись до потічка, жара була десь +1. Став на слизький берег і поїхав у воду. Зміряв глибину – 1 м 50 см, виліз, помився в болоті і ловив там чотири години, поки не обсох. Налапав риби та пішов додому пити горівку. Тепер на тому місці постійно бере, тому що знаю точну глибину. Усяке буває… Головне, коли коту принесу пару плотвичок, можу спокійно ходити по його території, поки він їсть. Теж своя вигода.

Насамкінець. У празькому житті не вистачає свіжого українського сала!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ