Тарас ПРОХАСЬКО: «Спостереження і рефлексії – це і є моя щоденна робота»

Один із найцікавіших європейських письменників і мислителів живе поряд з нами, у нашому місті. Звати його Тарас Прохасько. «Галицький кореспондент» зустрівся з Тарасом і поговорив з ним про вічне і насущне.

– Письменник, за відомим висловом, є знавцем людських душ. Як би ти прокоментував це відносно себе?

Передовсім треба зауважити, що просто поняття «письменник» майже нічого не означає. Приблизно так, як сказати «спортсмен», навіть не згадуючи про вид спорту чи ще якісь інші характеристики. А всіляких видів літератури чи письменства є набагато більше, ніж видів спорту. І ще більше, ніж у спорті, у занятті літературою все залежить від особливостей особи літератора. Його мотивацій, інтересів, завдання, від його темпераменту, долі, характеру, інтелекту. Тому є такі письменники, які зовсім не є ніякими знавцями людських душ – не потребують ними бути, не хочуть або не можуть.

Я також у літературі не надто цікавлюся так званими «тонкими психологічними порухами душі». Мене більше цікавить те, що з цього вийшло, а не те, чому хтось так зробив.

Але я багато займаюся саморефлексією – уважно спостерігаю за тим свідомим і несвідомим, що відбувається всередині самого себе, намагаюся несвідоме усвідомити, зауважити, озвучити, вербалізувати. Намагаюся розібратися у собі і більш-менш цікаво розповісти про це. Своє життя, свої почуття і відчуття, свої емоції я свідомо перетворив на лабораторію, в якій проводжу всілякі експерименти. І вже тоді стараюся виявити так звані загальнолюдські закономірності, схеми і механізми. Далі все залежить від емпатії, від рівня співпереживання. Від здатності уявити собі і зрозуміти – знаючи ці механізми – як можуть відчувати їх інші.

А ще мене цікавлять закони колективної пам’яті. Як з того, що одночасно бачать різні люди, що вони запам’ятовують і забувають, утворюється така химерна річ, як спільна пам’ять.

До того ж, моєю особливістю як людини, яка працює у літературі, є те, що всім цим спостереженням і рефлексіям я можу віддавати неспівмірно більше внутрішнього часу, ніж люди, які змушені думати про інше. Спостереження і рефлексії – це і є моя щоденна робота, до того ж цілодобова, бо сни – це не менш важливий робочий час мозку.

– У твоїх творах надзвичайно багато атмосфери і спокою. Де ти береш цей спокій і що тебе може вибити із сідла? Як ти з цим справляєшся – поділися. Думаю, це може багатьом допомогти.

Атмосфера з’являється, власне, від глибини спостереження. Більшість людей не мають достатньо внутрішнього часу, щоби усвідомлювати деталі, які вони насправді бачать. Ці деталі, однак, живуть у їхній несвідомій пам’яті. В такому разі письменник є тим, хто промовляє їх, тобто оживлює персональні спогади читача. Так робиться атмосферність. Від переконаності в тому, що у кожен момент часу чи життя немає деталей більш чи менш важливих. Деталі є не просто тлом чи декорацією, вони є повноцінними складовими того, що відбувається.

Від цього до спокою – вже один крок. Неспокій переважно є страхом того, що ти невпевнено почуваєш себе у якійсь коротко- чи довготривалій ситуації, бо не знаєш, не бачиш, не розумієш, що відбувається і що, відповідно, тобі робити. Це породжує відокремлення себе з події у щось виняткове – є я, є навколишній світ, ми є протилежними силами, я маю світ подолати, щоби, як мені здається, вижити.

Спокій натомість є результатом злиття зі світом, розумінням того, що він і є тобою, ти і є ним, все нерозривне і такого самого важливого, як ти, у кожен момент існує безліч. Спокій є здатністю виходу із клітки (ще є таке слово – із лабет) егоцентризму.

Із цього спокою може вибити тільки хвилеве почуття власного проїзду. Коли відчуваєш розпач від того, що не здатний зробити те, що вважаєш потрібним або обов’язковим. Але тут вже треба розбиратися із власним розумінням обов’язкового, обов’язку. Як вчили античні філософи, найважливішим є почуття міри. Це стосується і оцінки власної ролі. Відділити своє можливе від свого неможливого. Не боятися можливого і прийняти неможливе.

– Коли читаєш «Непростих» чи «Некрополь», та, в принципі, і решту твоїх творів, завжди відчувається присутність твоєї сім’ї, роду. Наскільки правдивим є таке відчуття?

Воно цілком правдиве. Рід і сім’я якраз належать до того найближчого поля буття, де можливе і неможливе проявляється у найочевидніший, найвідчутніший спосіб.

– Що для тебе твоя сім’я, рід, коріння?

Є такий принцип: неможливо пояснити теперішнє теперішнім. Це стосується і кожної людини. Все, що є тепер, є наслідком складнющої комбінації попередніх кроків, виборів і випадковостей. В такому сенсі минулого не існує. Рід, родина є продовженням мене так само, як я є продовженням його. Притому продовженням в обох напрямках, розширенням, яке зближається до безконечності. Це не надто залежить від того, як ти поводишся з родом, з родинною історією – знаєш, не знаєш, заперечуєш, відчуваєш його присутність чи ні, обманюєш себе чи мучиш. Тебе все одно зробив цей рід, твоя родина. Тому краще це визнавати. Звичайно, якщо взагалі хочеш знати себе.

– Що таке порода? Зокрема, людська. Наскільки це важливо в людях?

Про людську породу найлаконічніше можна розказати на прикладі псячих порід.

Кожен з нас отримує якусь непохитну основу – певний набір генів. Кожен з присутніх у нас генів – це певна потенційна можливість. Наприклад, здатність до просторового мислення, або довгі пальці, або прискорений обмін речовин, або ще тисячі особливостей, розчинених у мільйонах комбінацій.

Порода полягає у тому, щоби вирізнити якусь вроджену здатність, розвинути її і відповідно її застосовувати, нею користуватися. Побачити вдатність і призначення. Навіть якщо це стосується чогось такого, що називають патологією або ненормальністю. Якщо це робити усвідомлено, то проявляється порода. При цьому слід пам’ятати, що порід не буває гірших і ліпших. Буває недоречним їх застосування там, де це недоречно. Погано, коли хортові доводиться витягати гризунів з нори або ямникові треба порятувати когось замерзлого з-під снігу на високогір’ї. Але довгі сильні пальці роблять породистим і музиканта, і скалолаза, і кишенькового злодія…Тут вже залежить від розвитку додаткових схильностей.

До речі, не знаю як тепер, але у радянській армії вісімдесятих років я не бачив жодного дрібного чи курдуплого генерала.

– Ти біолог за фахом, це дуже відчувається у твоїх творах. Чи дивишся ти на світ людей як біолог і що ти бачиш навколо в цьому сенсі зараз?

Хоч я перестав займатися біологією як наукою кілька десятиліть тому (гарно звучить?!), але мені від неї нікуди не втекти. Біологія, яку я вивчав у юності, стала для мене не просто якимось набором фактів і даних. Біологія, як і інші дисципліни, якщо до них добре наблизитися, є чудесною філософською системою. Або довершеною моделлю світоглядної системи. Двома словами, універсальною теорією системи. Трьома словами, виявляється. Все, що притаманно людям, може бути описано через закони системи, і біологія є одним із таких описів. І не йдеться тут про біологізацію – заниження рівня свідомої матерії до закономірностей живої матерії. Біологія, як лінгвістика чи кібернетика, формулює загальні стосунки всередині системи. А всі системи функціонують за однаковими принципами.

Крім системності, біологія дає ще виходи до двох дуже важливих речей – до побожності і гумористичності. До сміху Творця. Все дуже серйозно, але серйозно тому, що смішно, весело, комічно. Приблизно так є можливість дивитися на людей з точки зору біології.

Коли ж говорити прагматично, то біолог не може не бачити, як тісно пов’язані розвиток і деградація. Неможливо не зауважити, наскільки люди все більше перекладають свої функції на допоміжні засоби – технічні, технологічні, медичні. Особливо це помітно у поведінкових виявах, пов’язаних з неприродним доступом до інформації і сурогатної комунікації. Людина перестає бути звичною людиною, виходячи за властиві їй межі сприйняття світової інформації.

– На твою думку, куди ми йдемо? Наш народ, людство, цей цілий світ? І чим би це мало закінчитись?

У п’ятдесятих роках у франківському медінституті був один викладач, який опис закінчення усіх хвороб формулював однаково: «подрагіваніє, судорогі, смерть…».

Я переконаний, що, власне, таким є наш подальший шлях. Бо все, що створене, має один вектор – до старіння, виснаження і самоліквідації. Якщо повернутися до систем, то елемент виключення є у кожній системі первинною складовою.

Інша справа, як довго це буде тривати. І що швидше вичерпається – наш народ чи людство, людство чи світ. В кожному разі здається, що тим поколінням, які тепер є на Землі, доведеться відбути своє життя і без виразного покращення якості життя, і без конкретної катастрофи. Ресурс, незважаючи на всі суїцидальні зусилля людства, ще є. Все ж порадив би всім поводитися так, ніби живемо вже після кінця світу. Берегти одне одного, набуватися у рештках незнищеної природи, цінувати кожен вияв життя, дихати, торкатися і з вдячністю пити воду.

– Чи буває занадто патріотизму?

Буває. Адже головне – відчути міру. Надмірний патріотизм може бути такою ж нищівною манією чи тривогою, як і ненависть.

– Твій наймолодший син Лука є зараз в такому періоді, коли брехні зовсім нема. Що ти бачиш у ньому? Чим маленькі діти сильні і що люди втрачають, коли стають дорослими?

Дитинство, раннє дитинство, потужне, принаймні, двома речами. По-перше, тим, що біологи називають тотипотентністю. Тобто всеможливістю. Відкритістю до всіх варіантів досвіду і вибору. По-друге, максимальною життєвою силою, вітальністю. Це той період, коли закладеної – як у насінні кедра – програми на життя, проявлення, ріст так багато, вона настільки свіжа, що питань про сенс буття ще не виникає. Просто бути, просто жити. Просто все страшенно цікаве і потрібне. З часом потік цієї енергії – ще й підрізаний не власним досвідом – сповільнюється.

– Як би ти хотів зустріти свою старість, чи є якийсь страх?

Парадокс у тому, що, незважаючи на свої уявлення, зустріти її можна тільки неочікувано. Вона сама прийде. І скаже, що їй від тебе потрібно. І її не буде обходити, наскільки ти до цієї зустрічі готовий. Але, якщо серйозно, то ніякої окремої старості нема. Старість – це і є ти.

– Наостаннє. Що ти любиш, а що толерувати не стає сил?

Я дуже люблю грати в бадмінтон. І не терплю грати з тими, хто вважає, що вміє, а насправді – ні. Ну, і ненавиджу людей, яким для того, щоби відчути себе живими, потрібно завдавати комусь тілесного болю.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ