Останніми роками, місяцями, тижнями і особливо днями смерть обступає всі входи і виходи. Слово «помер» звучить мало не щодня в побуті і в урочистостях, по телефону чи наживо, на роботі чи з телеекрану. Я не кажу, що від цього сенс цього слова знецінюється. Я кажу, що він все більше жахає. Помирають письменники, художники, фотографи, музиканти і люди без професій. Помирають старі люди, які закінчують життя, і зовсім юні, які лише його почали. Помирають знайомі і незнайомі, про яких дізнається посмертно.

На одному з лайтбоксів (слово ж яке доречне - канонічне!), приготованому до приїзду Патріарха Московського і Всія Русі Кіріла в Україну, було написано дослівно таке: «Україна сьогодні долає тяжкі випробування. Це наш народ, і я маю бути разом зі своїм народом і у випробуваннях, і в скорботі». Це начебто пряма мова самого винуватця та головного ньюзмейкера останнього тижня.

Кожна людина має право. Кожна людина має обов'язок. Кожна людина має право мати обов'язок. Кожна людина має обов'язок мати право.

Кожна людина має бути вільною, врешті.

Щоби бути вільною, людина має бути собою. Щоби бути собою, людина має бути щасливою. Найбільшим обов'язком людини є щастя. Щасливі мають право, щасливі виконують обов'язок, щасливі вільні, щасливі вільні від прав, законів, обов'язків і щастя. Щасливі є собою.

Хтось вкрав моє літо. Але я вірю, що це ненадовго. Просто світанків і вечорів стало меншати. Майже невідчутно, але так. Просто днів, в які переконати себе, що надворі все та ж легкість, раптом стало більше, ніж один випадковий. Але ж насправді літо не зовні, а всередині - переконую себе. Треба тільки навчитись взимку жити по-літньому, з цим палким, задушливо гарячим і густим відчуванням світу. Неув'язка лише в тому, що влітку не треба нічому вчитись, воно само вчить тебе, як випити цьогорічну Сому до дна.

Тепер це виглядає смішно. Але нам дійсно було по вісімнадцять років. У нас була справжня зброя і нас учили забезпечувати бойовий зв'язок на рівні дивізій, корпусів і армій у найстрашнішому війську на світі. І ми вчилися, ми робили, ми мали зброю, нам було по вісімнадцять років.

Як добре, що у Карпатах нема центральної площі, нема найголовнішого місця. Тут неможливо думати категоріями цілості. Хіба рельєфний макет для уроків географії спроможний показати цей континент як щось ціле і відокремлене від решти світу. Тут неможливо прийти до центрального собору, до ринку, до бастіону. Локальність - визначальна карпатська риса. У Карпатах ніхто не скаже, що він з Карпат. Карпат нема. Є Дземброня, Ясенів, Любіжня, Арджелюджа і десятки тисяч інших назв та місць. Кожне з них - єдино правильні Карпати.

Спека потребує ще більшої спеки. Це стосовно фізіології. У спеку неможливо почувати себе добре, коли з нею постійно воювати. Краще досягти фенологічної мудрості, яка твердить, що тоді, коли гаряче, має бути гаряче. Всілякі охолоджені пива, всілякі кондиціонери породжують тільки в'ялість і внутрішній конфлікт. Не треба боятися поту. Інша справа, що шукати тіні - нормально.

Відпуститися і бути теплим. Набране тепло пригодиться вже невдовзі, коли буде так зимно, що літо здаватиметься якимось попереднім життям, якого вже ніколи не сягнеш.

Наша редакція - це мережа мереж. Наша редакція - це коридор з безліччю лабіринтів і ходів, без початку і кінця, без виходу і входу. Наша редакція - це фортеця. І так, як завжди, про найближче писати не годиться, не варто, не зараз, і не за таких обставин. Але ж пишеться. І з цим «але ж» годі щось вдіяти. Такі життєві «але ж» не дають заснути, будять серед ночі, наповнюють нас внутрішнім тремом. Часом мені здається, що саме заради таких «але ж» ми і живемо.

Сімнадцять років я живу у Карпатах і навчився думати про них як про окрему країну чи навіть континент.