Те, чого не забути

Цими вихідними ми згадували тих, хто відійшов у вічність. Це наші рідні, близькі. Ті, кого ми знали особисто або ж ніколи й не бачили. Пам’ятаю, хтось зі священнослужителів казав, що їм потрібна наша молитва. Та, напевно, ми не менше потребуємо цього спілкування. Воно дає нам розуміння, або ж, скоріше, нагадування того, що усе минає.

Та не лише про швидкоплинність життя та людську вдачу роздумуєш у такі миті. В цей час, коли хочеться побути наодинці з собою, пробуджується те, чого не забути – близькі серцю спогади. Мудреці кажуть, що треба жити сьогоденням, а не минулим, і вони, безперечно, мають право так стверджувати, адже це одна з тих речей, яка не підвладна людині. Проте є щось сильніше за голос чистого розуму – це почуття. Воно є нашим найкращим другом, але і ворогом водночас, бо знає все: що робить нас щасливими, а що доводить до пекучого болю.

Парадоксом у всій цій історії є те, що з часом найбільшого смутку нам завдають найкращі миті життя. Як? Звісно ж, через спогади: що приємнішими вони є, тим більшою і болючішою є ностальгія за ними. Ще гірше стає, коли вкотре ставиш собі питання «А що якби?», на яке, зрозуміла річ, ніколи не дізнатися відповіді. Згадати хоча б «Старі фотографії» Кузьми. Ця пісня чи не найкраще передає почуття , якими сповнюється все наше єство, коли ми подумки повертаємося у минуле, смакуючи бережно закарбовані у душі деталі.

Пам’ять – жива, адже існує, поки ми підтримуємо її, згадуючи ту чи іншу подію. Кожне прокручування сюжету – як новий клаптик скотчу, який не дає злетіти зі стіни старенькій світлині, коли інші вже не в силах її втримати.

Ми здатні відтворювати спогади тільки до тієї миті, поки бережемо їх. Подія може бути приурочена до дати, людини чи навіть до пори року, але що сильніше вона проникла у наше серце тоді в минулому, то потужнішим буде її клич у нашому майбутньому. Не щодня – періодично, але ми прокручуватимемо її, немов тендітну кіноплівку, за допомогою пошарпаного проектора. Просто те, що залишило слід у нашій душі, що вдарило по справжнісіньких почуттях, які ми ховаємо у найпотаємнішій шухляді дубової шафи, не забути, не викинути, не форматнути.

Ми згадували заупокійні дні. Вони особливі, і я, як ніхто, про це добре знаю, адже живу неподалік від цвинтаря. Тільки в цей час, піднявшись на гору, спостерігаю, як переливаються багряні вогні лампадок, які миготять, зігріваючи душі вкладеною в них молитвою, а здалеку ледь відчутно повіває воском. Тому якщо пам’ять і має запах, то, напевно, саме такий.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!