Режисер: Бен Уітлі

Давненько мені не траплялося настільки схибленого артхаусу… Причому я навіть не знаю, чи варто віднести цю схибленість до переваг картини, чи до її недоліків. «Висотка» – кіно до безмежності дивне, нерівне, майже неможливе для перегляду, невідомо на кого розраховане, але при цьому не безталанне. Чимось невловимим воно нагадує пізню творчість Девіда Кроненберга, і зокрема відверто шизанутий «Космополіс». Фільм надзвичайно складний для розуміння, далеко не всі глядачі уловлять закладену в сюжеті метафоричність і приймуть запропоновані правила гри, де сови – зовсім не те, чим здаються.

Якщо розбирати фільм по кісточках, то «Висотка», як на мене, є класичною притчею, яка ілюструє класове суспільство на прикладі одного конкретного будинку. І персонажі тут не належать самі собі, це не конкретні люди, з якими потрібно співпереживати, а радше символи, що втілюють в собі ті чи інші соціальні класи, а іноді ідеї. Якщо не випускати це з голови під час перегляду, то події і діалоги часто знаходять певний сенс. Інколи ні, але це вже деталі.

Варто зазначити, я люблю фільми про замкнуті спільноти, тим більше зняті в такому холодному, урбаністичному сетингу. «Висотка» в цьому плані майже ідеальна – вся дія фільму розгортається всередині колосального хмарочоса, і камера майже ніколи не покидає його стін. Усюди бетон, скло, дзеркала, багато-багато замкнутих просторів і крутих операторських прийомів, а також чудовий дизайн всього без винятку. Однак дика концептуальність «Висотки» йде їй на шкоду. Річ у тому, що фільм занадто зациклений на власних ідеях, що позначається навіть на візуальному ряді.

Перша година «Висотки» виглядає шедеврально – фільм страшенно красивий і знятий так, що слина капає. Але у процесі деградації моралі у жителів хмарочоса починає деградувати і стиль зйомки – звідкись з’являється репортажна камера, розкішна кінематографія підмінюється суєтою і рваним монтажем, а стрункий сюжет остаточно розварюється на кашу. Причому весь цей декаданс влаштований цілком свідомо – ось що дивує! Як я розумію, саме таким і був задум режисера. Хоча, по суті, це проблема не лише однієї «Висотки», а й багатьох інших артхаусних проектів. Постановники таких картин знімають, як Бог на душу покладе, часто не замислюючись про те, що їхні фільми згодом будуть дивитися справжні, живі глядачі. І далеко не всі з них знайдуть сенс в купі заплутаних сцен і діалогів.

Однак таврувати «Висотку» ганьбою мені чомусь не хочеться. Як чисто артхаусний проект фільм дійсно непоганий. По-перше, в ньому є сенс, нехай дещо затінений маревом постановки, але є. По-друге, «Висотка» дійсно добре виглядає – в широкому значенні цього слова. Тут тобі не просто симпатичний візуал або непогано підібрані актори. Стрічка битком набита дрібними деталями, цитатами і просто незвичайними сценками, які рідко де побачиш. Кожен епізод, хай навіть дуже звичайний (герой йде по коридору), поставлений з великою вигадкою і уважністю. Кожна сцена закінчується не так, як ти очікуєш, а майже всі діалоги побудовані за принципом анекдоту – останній рядок часто змінює весь сенс сказаного, що мимоволі смішить. Але в цілому кіно вийшло настільки божевільним, що у нього взагалі немає цільової аудиторії. «Висотка» здатна з гарантією зробити приємність хіба що фанатам (або, скоріше, фанаткам) Тома Хіддлстона – чоловік зробив колосальну роботу. Хіддлстон чудовий актор, і кожним своїм фільмом він це доводить. До нього претензій немає, так само, як і до інших акторів. Претензії хочеться висловити виключно режисерові Бену Уітлі.

 

ФЕЛІНСЬКИЙ