Тетяна Шабат

Росіянка, яка після розвалу СРСР захотіла жити лише в Україні. «Я завжди відчувала, що Україна буде попереду всієї планети», – всміхається франківчанка Тетяна Шабат. Найдужче їй подобалася Західна Україна. Щоразу, приїжджаючи до чоловікової родини у Городенку, вона тішилася гостинністю і патріотизмом прикарпатців, а ще її вражала неймовірна краса Карпат. Жінка бачила, що чимало місцевих людей, працюючи за кордоном, привозять додому нову культуру сучасного світу – цікавого і розвинутого. Словом, знають, як можна жити краще. Тетяна, усміхаючись, пригадує, що саме на Галичині вперше в житті побачила таку корисну і чудову річ, як маленький млинок.

Життя цієї жінки назвати нудним язик не повернеться. Не життя, а каруселі. Вона переконана, що коли стає нецікаво, треба негайно і кардинально щось змінювати. Головне – аби було до душі.

Тетяна закінчила Одеський гідрометеорологічний університет, друга освіта – бухгалтер. Саме за останньою професією Тетяна працювала багато років. Тоді розвивалася в сітковому маркетингу, переїхала в Донецьк, де прожила майже рік. «Коли вперше потрапила в Луганськ – жахнулася. Справжній заповідник комунізму, – каже Тетяна. – Але, як на мене, в цьому винна сама ж держава. Тамтешнім людям не дали навіть найменшої можливості почуватися українцями. Навколо – засилля всього російського».

tetyana-shabat

Потім деякий час працювала кравчинею в Іспанії. Чому Іспанія? Бо  університетська подруга, яка там мешкала вже багато років, у телефонній розмові якось сказала: «Тут так само класно, як в Одесі». А Одесу Тетяна любила – за тепло, море і колорит. Жінка зізнається, що Іспанія приємно вразила: «Там чи не найкращі умови в світі для проживання іноземців. Якби чоловік тоді погодився переїхати до мене, ми б там залишилися назавжди». Але в долі були зовсім інші плани для Тетяни Шабат. Коли почалися військові дії на сході держави, жінка одразу зрозуміла, що не зможе сидіти, склавши руки. Почала телефонувати до всіх, кого знала, і запитувала, чи бува не потрібна якась допомога. Звісно, допомога була потрібна.

Так Тетяна Шабат почала волонтерити. Нещодавно навіть отримала диплом як рукодільниця, яка допомагає воякам. Вона плете маскувальні сітки, «кікімори», координує збір речей для сімей у зоні АТО. Робота займає багато часу. Скажімо, одну «кікімору» п’ятеро людей виготовляють за півтора дня. Маскувальну сітку роблять за чотири дні. Жінка каже, що їй розповідали, мовляв, на сході такі самі «кікімори» якийсь негідник продавав. Причому вартість визначив хвацько – по 4000 грн. за виріб.

Тетяна також намагається допомагати місцевим переселенцям. Каже, іноді доводиться ставати очевидцем таких трагічних доль, що серце крається. З іншого боку, жінка зазначає, що біда, яку спричинила війна, багатьох людей не лише не озлобила, але й зробила добрішими. Волонтерка розповідає про малого хлопчину, який, тікаючи від війни, переїхав із мамою до Івано-Франківська. Щоправда, перед тим їх пофутболили по всій Україні – ніде не знаходилося притулку. Сім’я виживала, як могла. Якось, йдучи вулицею, той хлопчина показав волонтерці на піцерію і зізнався, що так би хотів, як і його однокласники, бодай раз туди піти. Тетяна запропонувала пригостити малого. Тоді хлопчик наголосив, що обов’язково мусить взяти ще свого друга зі школи – він теж переселенець і теж мріє про піцу. На що мама хлопчини суворо зауважила, що в тітки Тані й так обмаль грошей. А хлопчик, не думаючи, відповів: «Байдуже, я своїм шматком поділюся. А можу й увесь віддати». Тетяна тоді мало не розплакалася від дитячої чистоти і щедрості, яку не зламала жорстока війна.

Наталя МОСТОВА