Поки митці намагаються щось зробити не завдяки, а всупереч, завжди знайдеться хтось, хто скаже: «А нащо вам того?» Правду кажуть, коли Бог хоче покарати, він забирає в людини розум. А тупість – то невиліковне. Особливо страшно, коли тупість намагається задавати питання. Бо здоровий глузд та інтелект відмовляються сприймати їх. Бо що можна відповісти людині, яка тупо запитує: «Нащо Івано-Франківську Гогольфест?»

І якщо це питає пересічний мешканець, то йому можна із захватом довго розповідати, що мистецькі фестивалі – це величезна концентрація позитивних людей та мистецтва. Але коли це питає посадова особа або депутат, то… Чесно… Хочеться послати… І далі, ніж до Ніжина.

От направду, нащо Івано-Франківську бути культурною столицею? Що нашим депутатам до цього? Яке мистецтво? В країні – війна. Марширування зі смолоскипами та криками «Ганьба» – це наше, це патріотично. Весілля з феєрверками – це голосно і гарно. Пафосні ювілеї – теж нормально.  Відкриття ліфтів з ксьондзами та танцями – теж круто. А мистецтво? Яке мистецтво? І взагалі, справжні митці – мертві митці. Тоді їм можна зробити меморіальні дошки, прицвяхувати до будинків. Та й усе мистецтво. Скромно і патріотично.

Давайте заборонимо усі фестивалі на території Франківська та області. А на зекономлені гроші купимо жовтих і блакитних кульок та випустимо їх у повітря, бо ж нащо вони нам?

А ще можна скасувати більшість наших театральних вистав, бо війна і який стосунок мають їхні автори до нашого міста? Неподобство! Аншлаги на виставі за мотивами Еріка-Еммануеля Шмітта. От як можна? Без вишиванок, без калиново-сопілкового контексту?

Варто і філармонію закрити, вони ж там музику не франківчан грають. Теж якихось іноземців, а іноді й москалів! Жах!

Йдеться не про зло народницького дискурсу, а про те, що, сучасне мистецтво більше за нього, бо включає і його також. Прикро, що люди, які то мали би розуміти, не розуміють. Мабуть не дано їм усвідомити, що патріотизм вимірюється не кількістю хрестиків на твоїй вишиванці, а здатністю розуміти, що не можна прикувати Україну ланцями до тестаментарно-рустикальної батареї. Це вже не любов, це вже тоді БДСМ.

І мистецькі фестивалі – це нормальний розвиток держави.

А поки працюють дискотеки та нічні клуби, тицяти митцям, що вони, несвідомі і безсовісні, щось там творять, коли в країні війна, докоряти мистецтвом – це гидко, цинічно і примітивно.

Але приходить новий досвід: більшою за тупість може бути лиш тупість, яка намагається говорити.