Режисер: Джон Красінскі

Монстри, що взялися казна-звідки, швидко знищили людську цивілізацію – ці чудовиська швидкі, смертоносні, незнищенні і орієнтуються на звук. Єдина радість у всьому цьому – вони повністю сліпі, тому ті, хто вижив, перебралися у провінцію, де можна переміщатися безшумно, і перейшли на мову жестів, адже будь-яке сказане вголос слово може мати наслідком миттєву атаку. У центрі сюжету сім’я, яка готується до появи дитини – для цього вони обладнують звукоізоляцією підвал і готують для малюка щільно закриту колиску. Але пологи, як то буває в кіно, починаються не у визначений термін, а саме в той момент, коли члени сім’ї розділені.

З хороших акторів не завжди виходять гарні режисери, але у випадку Джона Красінскі підтверджується приказка, що талановиті люди талановиті у всьому. Обдарований комік, який виріс у мокьюментарі-серіалі «Офіс», після його завершення накачався і переконливо зіграв професійного солдата в бойовику «13 годин». У тому ж 2016 році він дебютував у режисурі з драмою «Холлар» – милою розмовною картиною, яка не принесла її творцям грошей, але дозволила Красінскі освоїтися в новій для себе професії. «Тихе місце», що вийшло через два роки, показує істотний ріст – тут і жанр складніший, і режисерське завдання значно цікавіше. По-перше, з огляду на концепцію, у «Тихому місці» майже немає діалогів – вголос персонажі перемовляються лише пару разів, решту часу спілкуються мовою жестів. По-друге, в картині фактично немає сюжету, це кілька епізодів із життя незвичайного постапокаліптичного світу, які пов’язує лише тонка нитка трагедії, що внесла розкол у світ цієї сім’ї. По-третє, в розпорядженні Красінскі було лише кілька локацій і вельми обмежений набір дій (кради, ховайся та напружено вслухайся).

Безумовно, все, перераховане вище, не натякає, а буквально кричить про короткий метр – у вигляді півгодинної короткометражки «Тихе місце», напевно, виглядало б ще краще. Але короткометражки на великому екрані не показують, а розширення (язик не повертається назвати це розтягуванням) простої фабули до півтори години в цьому випадку пройшло без серйозних проблем – якщо, звичайно, не зважати на те, що першу половину фільм рухається повільніше, ніж хотілося б, а другу, навпаки, мчить, як локомотив, крізь низку напружених саспенс-сцен. Цим напруженням емоцій фільм навіть встигає втомити, але фінальні титри з’являються якраз там, де треба, – почуття міри у Джона Красінскі розвинене, вже вибачте за каламбур, повною мірою.

Взагалі, з фільму не скажеш, що його зняв вчорашній непрофесіонал. Це прекрасний зразок синергії між глядацьким і авторським кіно – абсолютно жанровий хорор, який не буде соромно дивитися і записним естетам. Напружений, атмосферний, моторошний, з яскравим саундтреком, ефектною картинкою і чудовими акторськими роботами Емілі Блант і самого Красінскі (хорошу дружину він собі вибрав!). Це фільм, який заслуговує глядацької любові. Черговий приклад того, що у правильних руках хорор – один з найбільш тонких, глибоких і багатошарових жанрів.

ФЕЛІНСЬКИЙ