У відповідь Сергієві Адамовичу про Станіслав та Івано-Франківськ

Скажу одразу, що я не просто прихильник, я палкий прихильник перейменування міста Івано-Франківськ на Станіслав. Чому я пишу про це? А тому, що висловити свою думку мене спонукала стаття Сергія Адамовича в «Галицькому кореспонденті» під назвою «Івано-Франківськ у контексті нашої успішності та самодостатності» від 24 листопада 2016 року.

Серед переліку категорій прихильників, які виступають за перейменування міста Івано-Франківська на Станіслав, які перераховані автором, я входжу одразу до всіх трьох: хочу через скандальні заяви привернути до себе увагу громадськості, хочу сподобатись потенційним чи реальним польським партнерам, маю запаморочення від колоніального спадку (сподіваюсь, читач побачить в цих рядках іронію з мого боку, оскільки відповідати на абсурдну констатацію фактів необхідно такими ж абсурдними контраргументами).

То чому, на мою думку, Івано-Франківськ має повернутись до минулої назви Станіслав? А тому, що ніде в світі (за винятком держав соціалістично-комуністично-імперсько-тоталітарного напрямку) міста чи містечка ніколи не перейменовуються. Повторюю: ніде і ніколи. Вони впродовж століть і тисячоліть носять ту назву, яку їм дали при заснуванні, навіть якщо назва звучить смішно чи дивно. Маючи деякий стосунок до іноземних мов, з впевненістю можу констатувати, що назви багатьох відомих столиць і не дуже відомих малих населених пунктів у перекладі з англійської, французької, італійської чи будь-якої іншої мови на українську у багатьох людей викликали би посмішку та стали б предметом глузування. Я не буду наводити приклади, оскільки зараз не ставлю перед собою завдання більш детально розвивати цю тему, але факт залишається фактом: навіть кумедні назви міст і містечок у цивілізованому світі нікому не спадає на думку перейменовувати, бо така пропозиція з боку заявників може бути розцінена громадою як ознака дебілізму. Тож мені не зовсім зрозуміло, чому недолуге, як насмішка над українською мовою та лінгвістикою загалом слово «Івано-Франківськ», дане йому більш як півстоліття тому за ініціативи якогось п’яного, недобитого комуніста-сталініста родом із Рязанської губернії, отримало «загальнонародне схвалення» тоді та з такою запопадливою впертістю захищається всіма місцевими «елітами» сьогодні. Міняти просто так, бо комусь так захотілося, не можна! Тим більше вольовим рішенням змінювати назву міста, яке було засноване давно і не вами. Це я про наш рідний Станіслав. Якщо у нашому місті дійсно є прихильники кардинальних змін, які стосуються бажання назвати будь-що новим іменем з міркувань не історичної, а політичної, революційної, літературної, холуйської чи будь-якої іншої доцільності, то хай починають із себе, перейменовуючи на власний розсуд щомісячно, щоквартально чи щорічно своїх дітей, внуків чи дружин. А місто тут при чому? Адже воно було створене не ними і не їх родичами, то яке вони мають право втручатися у цей процес? В нашій історії таке вже було не раз, коли «перейменувальні» акції підлаштовували до наявної на той момент суспільно-політичної ситуації чи прив’язували до прізвища чергового лідера нації. Вчора Станіслав, сьогодні Івано-Франківськ. А завтра можна назвати Вікторо-Ющенківськ, післязавтра – Рошенівськ. Чому б ні? Адже були в Україні за совітів міста під назвою Сталіно, Зіновєвськ, Кіровоград, Дніпропетровськ… Досвід маємо ще той… Як і з людськими іменами: Октябрина, Тракторина, Даздроперма (да здравствует Первое Мая,) Вілена (Володимир Ілліч Ленін), хоча, дякувати Богові, нас, західняків, ця участь минула. А якщо завтра Юрію Андруховичу чи Тарасу Прохаську присудять Нобелівську премію в галузі літератури і хтось із них своїм творчим спадком перевершить самого Каменяра, то Франик має стати Юрійо-Андруховичем? Чи Тарасо-Прохасівськом? (Сподіваюсь, що шановані мною літератори на мене не образяться).

Читаючи вищевказану статтю, я не без задоволення називаю себе «невігласом» та людиною, яка «свідомо не бере до уваги історичної складової питання», бо дійсно хочу жити у Станіславі, в якому я народився. В тому числі жити хочу тому, що при «добрій старій бабці Австрії» було краще навіть зважаючи на такий, здавалось би, серйозний аргумент, коли автор називає тогочасний Станіслав «Сибіром» Австрійської імперії. Хочу зауважити, що завдяки австрійському «Сибіру» на дев’яносто відсотків Франківськ є тим містом, яким ми зараз його бачимо і яким гордимося, тобто містом, яке суттєво відрізняється від багатьох інших українських міст.

Дуже дивна теза автора статті, що родина засновників міста Потоцьких розглядала населення краю як «складову власних маєтків», іншими словами, була на сучасний лад «імперіалістом», який нічого іншого не вмів робити, як тільки гнобити все живе навколо себе, а першими «під роздачу» потрапляли українці. Правда це чи неправда, питання більш ніж спірне. У Станіславі більшість населення складали євреї, вірмени та поляки, українці були у меншості, тож якщо їм і перепадало від «жорстокого польського режиму», то тільки разом із іншими його мешканцями. В будь-якому разі такий аргумент аж ніяк не може бути приводом викинути це прізвище з історії міста.

Мабуть, багато хто не розуміє, але граф Потоцький заснував Станіслав за власні кошти, адже його мета, в першу чергу, була розвивати місто, а не гнобити людей, що одразу мало б катастрофічні наслідки як для них, так і для нього самого. Чи, може, Потоцькі були настільки дурні, що хотіли на кістках та крові збудувати нове поселення, щоб згодом наділити його магдебурзьким правом? Щось тут не так…

Якщо Андрій Потоцький три століття тому був такий поганий, то давайте знайдемо людину, яка сьогодні краще за нього вміє творити нові міста. Може, назвете мені прізвище бодай одного сучасного олігарха чи депутата, який власним коштом заснував навіть не місто, а хутір? Якщо не хутір, то бодай проклав власним коштом вулицю, іменем творця якої не було б соромно її назвати? Є такі? Можете пригадати? Питання риторичне.

А щоб краще зрозуміти той спадок, який Андрій Потоцький залишив після себе, почитайте привілеї, які він надавав у час свого правління містянам та іногороднім громадянам, щоб вони могли спокійно працювати, а місто – рости і розвиватись. Може, тоді ви зрозумієте, що економічної свободи, прагматизму та розуму в ті часи було аж ніяк не менше, ніж зараз. Може, комусь дивно це чути, але родина Потоцьких дійсно інвестувала у міську структуру власні кошти без звичних сьогодні відкатів, тендерів та «прогону бабок» через офшорні компанії на острові Вануату. Навіть цих коротких аргументів щодо його діяльності мені цілком достатньо, щоб Івано-Франківськ став Станіславом. До речі, чи багато у нашому місті мешканців, які можуть назвати себе корінними його жителями бодай у третьому поколінні, щоб мати право не дозволяти змінити його сьогоднішню назву на історичну? А чи багато є мешканців, які добре знають його історію, проживши у ньому частину чи все своє життя? А чи задумувались вони над тим, чи залишить кожен з нас після себе бодай соту частину того, що залишив після себе Андрій Потоцький? Чи, може, ви ще скажете, що він не заслужив собі пам’ятника у місті, в якому до цього часу літає його душа? Чи не ганьба за це всій минулій і теперішній демократичній і недемократичній владі?

Характеристика автором статті постаті Івана Франка на кшталт «велет», «світоч українського духу» і тому подібне не викликає в мене ніякого пієтету. Так, гарний поет, так, гарний прозаїк, так, революціонер, який дуже багато зробив для України. Так, це постать загальноукраїнського масштабу. Але не треба робити з людини, чи то Іван Якович, чи будь-яка інша геніальна особа, ікону, якій треба низько кланятись, а життя та кожне її слово сприймати як абсолютну істину.

Ні для кого не секрет, що бував, але не так часто, Іван Якович у Станіславі, читав у місті лекції, відпочивав, займався суспільною діяльністю, тусувався у компанії друзів та знайомих, «зависав» вечорами з дівчатами.

Ох! Які образливі вигуки з боку місцевих сивочолих діячів від культури та літератури я вже чую на свою адресу: та як ти посмів, негіднику, писати так про нашого генія?! «Тусовка» і Франко! Дівчата і Франко! Це немислимо! На святе посягнув, нахаба!

Смію заперечити: ваш пафос, панове, смішний, примітивний і зовсім мене не зачіпає. Чи, може, Іван Якович був схимником, не пив, не їв, не відпочивав, не відривався час від часу, а тільки теє і робив, що писав книжки? Сумніваюсь. Він робив все те, що кожного дня робить кожен із нас, – і добре, і погане. Франко був нормальним мужиком зі всіма притаманними людині хорошими та поганими рисами. Але ставити його на п’єдестал та перейменовувати місто, яке без нього існувало три століття і мало свою історію… Це занадто.

Це перейменування мені дещо нагадує нещодавнє встановлення пам’ятника князю Володимиру Великому в Москві на Боровицькій площі. Якесь опосередковане відношення можна знайти у постаті Володимира до Білокам’яної… Якщо дуже захотіти… І якщо відверто та щиро плюнути на історію як точну науку. Але якесь воно дуже дивне, те відношення… І сумнівне… Над яким сьогодні сміється вся інтернетівська і не тільки спільнота. А хіба ця подія не нагадує вам Івано-Франківськ і Станіслав? Де Потоцький, а де Франко. Це ж різні епохи. Аж ні, ми мусимо доказати світові і самим собі, що українці не такі, не задумуючись над тим, якого ступеня ідіотизму досягаємо своїми недолугими діями. Ну, немає міст в Європі під назвою Дюма, Петрарка, Ремарк чи Гейне, що не заважає берегти європейцям пам’ять про кожну з цих визначних особистостей краще, ніж це робимо ми: просто, без фанатизму, без возвеличення до небес, без колінопреклоніння та створення образу святого. Чи, може, вони там, у своїй Європі, дурніші за нас, і їм бракує «велетів»? До речі, чи багато з палких шанувальників великого Каменяра процитує напам’ять бодай п’ять його поетичних рядків?

Повертаючись до тих тоталітарних радянських часів, коли символом святості та незаперечної мудрості був Микита Хрущов, за «каденції» якого місто отримало нову назву, мені шкода, що в той час Станіслав не назвали якимось іншим іменем, для прикладу, Сталіно-Карпатськом чи Микито-Хрущовськом. Сьогодні така назва дала б нам повне право без зайвих проблем повернути місту його первісну назву.

Повним абсурдом звучать слова Адамовича, наче назва «Станіслав» «добавить ваги реакційним польським політикам», що буде свідчити про «слабкість країни», про «знищення історичної пам’яті»… Після прочитання таких слів мені аж ніяково стало. Чи в двадцять першому столітті ми живемо? Чи не перечитався автор творів марксистсько-ленінського спрямування, якщо оперує такими термінами? Ще трохи, і почнемо дискусію про класову боротьбу, диктатуру пролетаріату, експлуатацію трудящих… Керуючись викладеною вище логікою про правомірність перейменування Станіслава на Івано-Франківськ, мабуть, варто поширити наш досвід на весь континент та запропонувати західноєвропейським урядам дати нові назви Парижу, Лондону та Риму, адже ці столиці протягом своєї багатовікової історії породили цілу купу світового рівня імператорів, королів та королев, воєначальників, поетів, письменників, художників, а разом з цим і не меншу кількість тиранів, збоченців та негідників, тож вони мають більше право, ніж наш Франик, на перейменування. Може, мери цих міст приймуть до уваги наші аргументи і скоро Лондон стане Королево-Вікторіївськом, Рим – Юлійо-Цезарівськом, а Париж – Квазімодівськом?

Крім цього, не вважаю за доцільне обговорювати тезу, що назва міста «Івано-Франківськ» є аргументом «виходу з-під впливу колишньої метрополії», а повернення його історичної назви «Станіслав» є фактором приниження нашої національної гідності в очах поляків. Давайте краще ми, українці, почнемо працювати на себе і на свою країну і, досягнувши бодай якогось позитивного економічного результату, припинимо штурмувати польські візові центри та бадьоро підмітати варшавські і краківські вулиці.