Українська церква на сході: допомогти не можна залишити

На сході України палять церкви, а на Прикарпатті багато людей просять уже їх не будувати. Чи справді тамтешні християни гостро потребують підтримки Західної України, яка багата на українські святині і ревних та щедрих парафіян?

Нещодавній акт вандалізму в Маріуполі щодо православної церкви Київського патріархату сколихнув чи не всю країну. Випадок вкотре звернув увагу на вбогий розвиток українських церков на сході держави, що різко контрастує з ситуацією на заході, зокрема на Прикарпатті, де і без того значна кількість храмів постійно збільшується. Чимало прикарпатців переконані: духовенству слід врівноважити баланс і допомогти патріотам на Донбасі. Тоді як інші стверджують, що східнякам байдуже, де молитися.

14900393_1091924867542333_4071237193502957270_n

Помста, патріотизм чи ворожнеча?

З 5 на 6 листопада у Маріуполі двоє невідомих підпалили церкву Покрови Пресвятої Богородиці Київського патріархату – парафію, яка є однією з небагатьох оплотів українства у прифронтовому місті.

Зловмисники розбили вікна з обох боків церкви і кинули палаючу пластикову пляшку, начинену горючою сумішшю. В результаті підпалу постраждала пластикова обшивка всередині будівлі, люстри, килими, церковний одяг священика, атрибути для служіння. Єдине, що не знищив вогонь – престол, Євангеліє та ікони. За оцінками пожежної служби, церкві завдано збитків на суму близько 200 тисяч гривень.

Настоятель парафії, капелан Любомир Кащій, родом із Прикарпаття, відомий на Донеччині патріот, переконаний, що злочин був ретельно спланований. Адже негідники вкинули «коктейлі Молотова» саме туди, де одразу зайнялося.

«Церква є металевою спорудою, всередині кахлі та гіпсокартон – матеріали, які не горять. Тож треба було чітко знати місця, де можливе займання», – пояснює отець Любомир Кащій.

Священик припускає, що підпал є справою рук сепаратистів. У цьому храмі постійно гуртувалися українські військові, неодноразово відбувалися нагородження воїнів, щоденно молилися за мир у державі.

Цікаво, що вже наступної ночі, з 6 на 7 листопада, за тим самим сценарієм підпалили церкву в Павлограді, що на Дніпропетровщині. Щоправда, храм належав до Московського патріархату. Місцеві спантеличені. Що це: розпалювання ворожнечі, помста, вияв патріотизму..? У будь-якому разі зрозуміло одне: українські церкви у східному регіоні перебувають у невтішному стані.

 14925640_1091925324208954_1250198173448565771_n

Впирається у фінанси

Очевидне повільне піднесення української Церкви на Донбасі пов’язане з багатьма факторами. Найперше, все впирається у фінанси. Часто священикам, аби хоч десь дислокувати свої храми, доводиться орендувати спортзали у школах, дитсадках, використовувати закинуті магазини. Адже на будівництво немає коштів.

Отець Любомир Кащій зізнається: попри те, що церкві вкрай потрібна підтримка, він не може собі дозволити їхати на Західну Україну, аби випрошувати там якісь матеріальні ресурси. «Хіба в тамтешніх парафіях не знають, в якому скрутному становищі перебувають українські церкви на Донбасі? Особливо тепер», – каже капелан.

Священики виживають здебільшого за рахунок пожертв місцевих парафіян (при цьому більшість підприємців підтримують Московський патріархат), інтенцій (коли віряни платять за те, аби священики молилися в певному наміренні).

«Окрім цього, мені як військовому капелану Київський патріархат виплачує невелику зарплату, – говорить отець Любомир Кащій. – Також патріарх час від часу допомагає у будівництві храмів. Але ж патріарх не може всіх забезпечити».

Канцлер УПЦ КП Івано-Франківської єпархії, протоієрей Василь Бурак інформував, що в прикарпатських парафіях уже збирають кошти і різноманітне церковне начиння, аби допомогти відновити постраждалий храм у Маріуполі. Окрім цього, митрополит УПЦ КП Івано-Франківської єпархії Іоасаф переказав туди три тисячі гривень. «Протягом 2016 року наша єпархія «точково» підтримувала парафії на сході, – зазначає отець Василь Бурак. – Якщо священики зверталися – допомагали, як могли. Регулярний збір ресурсів відбувається лише для потреб у зоні АТО».

Як повідомив економ Івано-Франківської архієпархії УГКЦ отець Віталій Максимів, в області вже близько року функціонує плановий збір коштів з усіх місцевих парафій УГКЦ для підтримки Харківського екзархату (структурна одиниця Церкви, що перебуває на початковому етапі становлення). Адже саме цей екзархат синод єпископів закріпив за Івано-Франківською архієпархією. Загалом від початку 2016-го передали більше ста тисяч гривень.

Щодо Донецького екзархату, він закріплений за Коломийсько-Чернівецькою єпархією УГКЦ. За словами декана Запорізького деканату УГКЦ отця Романа Вовка, який з 2016 року і ще донедавна виконував обов’язки економа Донецького екзархату, фінансових надходжень з єпархії за цей час не отримували.

Як пояснили в фінансовому відділі Коломийсько-Чернівецької єпархії, й справді цьогоріч збору коштів з місцевих парафій для Донецького екзархату не організовували. Однак постійно допомагали, відповідно до конкретних індивідуальних звернень від священиків.

Настоятель храму Святих апостолів Петра і Павла УГКЦ, що в Мирнограді на Донеччині, капелан Іван Василенко розповідає, що українські церкви у цьому регіоні вже віддавна ледве жевріють. Як зазначає настоятель, там спершу треба викорчовувати комуністичний дух, потім полоти і лише тоді сіяти зерно.

Катастрофічно бракує матеріальних ресурсів. Священик розповідає про випадок, коли років вісім тому він, взявши благословення єпископа, написав листи із проханням про допомогу у всі парафії УГКЦ в Західній Україні. Загалом, понад 700 листів. Відповідь отримав тільки на 20.

Тепер, коли лютує війна, капелан уже й не звертається по допомогу, бо ж на першому місці – українські захисники. Й сам разом із волонтерами доправляє на фронт провіант, ліки та одяг.

Священик каже, що часом у церкві навіть свічок немає – їх просто ніде придбати. Аби не купувати у Московського патріархату, доводиться просити волонтерів, щоб привезли.

«Тим не менше, українська церква на сході розвивається, – додає отець Роман Вовк. – Просто повільніше, ніж хотілося б».

Ще одна проблема – брак кадрів. Багатьом священикам складно зважитися служити на сході, де немає належних умов і впевненості у завтрашньому дні.

14947386_1091925167542303_5253638309230115255_n

Негласна війна

Отець Любомир Кащій, який уже 18 років живе в Маріуполі, каже, що протягом усього цього часу на сході триває негласна війна між українською та російською церквами. Причому місцева влада зазвичай підтримувала останню, що й стало каменем спотикання. Чимало чиновників не те, що навіть не йдуть на діалог, а ще й всіляко вставляють палиці в колеса. Наприклад, часто під час сесій депутати «зарубують» розпорядження щодо виділення земельних ділянок, будівництва тощо.

Хоча, як зазначає голова Координаційної волонтерської ради Маріуполя Галина Однорог, з початком воєнних дій місцева влада стала більш поступливою, підтримує багато патріотичних ініціатив.

Так само відбулося і в Павлограді, де минулого місяця вперше в історії міста відкрили українську церкву – Свято-Михайлівський собор Київського патріархату, де настоятелем став отець Іван Луцьків із Тернопільщини.

Першу службу відправили на День захисника України. Однак цій довгожданій літургії передували два роки виснажливого оббивання чиновницьких порогів. Місцевих патріотично налаштованих активістів депутати навмисно топили в бюрократичній тяганині. Крига скресла лише з приходом нового мера, як розповідає голова громадської організації військово-патріотичного об’єднання в Павлограді «Хорт» Ганна Федянович.

Український храм розташувався у приміщенні колишньої школи і потребує ще дуже багато фінансових вкладень, яких наразі ніде взяти.

«Рахунок для пожертв на церкву вже відкрили, але настоятель вельми стримано ставиться до цього питання. Каже, що люди приходять у храм до Бога, а не милуватися красотами собору», – зазначає Ганна Федянович.

Незначні пожертви від місцевих вірян витрачають на найнагальніші побутові потреби. Наразі навіть нема за що придбати престол, середня вартість якого захмарна для волонтерів – біля 100 тисяч гривень. Але активісти не впали у відчай і вирішили виготовити престол власноруч. Тим паче вони вже самотужки зробили іконостас. А купол та ікони подарували парафіяни.

14992015_1091925084208978_4479235842289317381_n

Лише в українській церкві

Отець Любомир Кащій каже, що в Маріуполі патріоти є, але їх мало. Більшість прихильні до Московського патріархату. При цьому боєць АТО із Маріуполя Денис Малихін наголошує: помилково вважати, мовляв, якщо людина відвідує церкву Московського патріархату, то це автоматично свідчить про її прихильність до Росії. Багатьом містянам просто байдуже, у якій церкві посвятити паску на Великдень і послухати Літургію на Різдво. Йдуть туди, де ближче.

За словами Галини Однорог, багато жителів сходу не до кінця розуміють важливе значення Церкви, зокрема української, у духовному розвитку цілої нації. Щоправда, з початком війни на Донбасі місцева свідомість помітно трансформувалася.

«Часто до мене приходять маріупольці й кажуть, що досі не знали про існування української церкви, – розповідає Любомир Кащій. – Не знали, що храми Московського патріархату – російські. Найдужче їх вражає, коли дізнаються, що в тих храмах не моляться за мир в Україні, а українських вояків під час проповідей називають «раскольніками». Багато людей після такого «прозріння» одразу поставали парафіянами української церкви».

Ганна Федянович наголошує, що в Павлограді місцеві жителі на українську церкву чекали давно. «Коли ми ще тільки готувалися до відкриття Свято-Михайлівського собору, – пригадує волонтерка, – прийшов чоловік і запитав, коли вже нарешті там будуть правити Служби Божі. Він пояснив, що ніяк не може охрестити свого дев’ятирічного онука, адже хоче зробити це лише в українській церкві».

Галина Однорог каже, що в 2014 році Маріуполь був чи не єдиним в Україні містом, де супроти війни свої сили об’єднали всі наявні там конфесії (католики, греко-католики, православні, протестанти). Окрім Московського патріархату.

 14992015_1091925084208978_4479235842289317381_n

Пліч-о-пліч

Як зауважує Галина Однорог, на сході бракує просвітницької діяльності, спрямованої на українізацію. Тим паче місцеві жителі охоче піддаються патріотичній «пропаганді». Однак наразі триває війна, тому основні матеріальні та інтелектуальні активи спрямовуються для підтримки вояків. Коли неподалік чути вибухи снарядів, зовсім не на часі кардинально врегульовувати релігійні міжусобиці. Проте делікатно пояснювати важливість української церкви все одно потрібно.

Дуже ефективними в цьому керунку Галина Однорог вважає міжрегіональні проекти жителів сходу та заходу, націлені на культурний обмін, пізнання національних традицій, історії. Такі акції приносять колосальний результат.

За словами Любомира Кащія, для розбудови української церкви важливе сприяння органів місцевої влади. Окрім цього, її могли б підтримати заможніші парафії з усієї країни.

Відродження української церкви йде пліч-о-пліч із розбудовою громадянського суспільства. Адже в основі європейських цінностей, прав людини і демократії лежать саме християнські засади.

Патріарх Філарет в одному з інтерв’ю сказав: «Якби ми мали одну українську церкву, не було б анексії Криму й війни на Донбасі. Церква виховала б свою паству у патріотичному дусі. Де сильна українська церква, там сепаратистських настроїв немає».

Наталя МОСТОВА