Від воїна до юриста: Морпіх допомагає іншим, аби реабілітувати себе

Він не зрадив присязі, коли більшість ганебно продалися. Втратив усе, що мав, але зберіг совість і честь. Був єдиним із морпіхів, хто в полоні співав гімн України просто ворогу в обличчя. 35-літній іванофранківець Сергій Галкін є прикладом того, що вояки колишніми не бувають. Воїн – це стан свідомості. Після відставки він усе одно регулярно їздить на фронт, аби ділитися своїм цінним досвідом із бійцями та підіймати їх бойовий дух, а ще здобув юридичну освіту і безкоштовно консультує атовців.

Нічого, крім совісті

Сергій Галкін став безпосереднім очевидцем анексії Криму – від самого першого дня вторгнення. З 2009 року іванофранківець проживав на півострові, служив там в елітних українських військах – підрозділ морської піхоти. Обіймав посаду командира відділення.

Він із тих, хто не зрадив присязі бути вірним Україні. Тоді з 550 військових на материкову Україну виїхало тільки 126. Сергій Галкін був єдиним сержантом із роти, хто обрав Україну. Залишив квартиру, майно… Зараз там мешкають «зелені чоловічки». Не забрав нічого, крім власної совісті. «Нащо мені квартира, якщо совість буде втрачена?» – дивується морпіх.

Друзі, які вже давно стали колишніми, тоді не вгавали: «Сергію, ти що? Залишайся! Все одно там злочинна влада!» Відповідь завжди була однакова: «Воїн без честі – це не воїн, а примітивний найманець».

Галкін розповідає, що їх блокували військові РФ, які дислокувалися в Севастополі і з якими українські вояки до цього не раз їли з одного казанка. «Дивлюся, а за парканом – мій знайомий із російських морпіхів, – пригадує Сергій. – Кажу: «Сашо, що відбувається?» – «Ми вас охороняємо…» – «Від кого?» – «Від «правосєків». Вони сюди їдуть, хочуть вашу зброю відняти…» – «Сашо, ти ж сержант! Маєш розуміти – якщо ви нас охороняєте, то навіщо зброю націлюєте в наш бік?» А він нічого не відповів, лиш очі опустив… Тоді я усвідомив, що з давнім знайомим більше немає про що розмовляти. Буде наказ стріляти – він і всі решта стрілятимуть».

Більше місяця українські морпіхи пробули в облозі. Консерви закінчувалися. Їм постійно намагалися вимкнути світло, вночі до військової частини прокрадалися люди в чорних масках… Окупантів ставало все більше і більше. Щодня приходили російські генерали і наполягали, аби хлопці здалися. У небі кружляли вертольоти і скидали на військову частину морпіхів пропагандистські листівки, в яких, до речі, було до деталей описано все те, що зараз відбувається в Україні: програма Яценюка, підвищення комунальних платежів, виплати матерям… Ніхто не міг повірити! Звідки ворог таке знав?

Дійшло до того, що заручників обклали протитанковими мінами.

Українська влада залишила своїх хлопців напризволяще, ніхто і не збирався їх витягувати. Солдати телефонували воякам із 80-ї та 95-ї бригад: «Пацани, давайте забирайте нас! Маємо тут купу зброї, техніки…» – «А ми вже на материку…».  Саме це і зламало тоді багатьох висококласних військових, як пригадує Сергій. Морські піхотинці стояли до останнього, але коли побачили, що їх скинули, як подертий лантух, то дуже розлютились, розчарувались, зневірились…

Той, що незламний

Однак Галкін був незламний і саме тому всім заважав. До останнього не хотів віддавати зброю. Хоча на нього й тиснули з усіх боків: «Здавай свою зброю! Через тебе одного нас всіх не пускають додому!»

Це не могло довго тривати – роззброєння таки відбулося. Потім хлопцям сказали йти додому, а наступного дня автобуси доправлять їх до материкової України. Більшість пішли, а 40 чоловік не хотіли покидати свою військову частину і вирішили переночувати в казармі. Серед них і Сергій Галкін.

Після опівночі спалахнуло пекло. Працювали російські спецпризначенці та «кадирівці». У казарму закидали світлошумові гранати. Труїли газом. Почалися рукопашні бої. Однак попри абсолютно нерівні сили, окупанти штурмували українських вояків аж дві години!

Коли морпіхів виводили, брали в полон, Сергій почав співати гімн України. Сам! Ніхто з побратимів так і не підтримав! Встиг проспівати два куплети. Аж поки за зухвалість не отримав автоматом по голові. «Я тоді хотів показати, що фізично нас взяли, але морально ми не здалися, – пояснює Сергій. – Ми давали присягу і отримали чорні берети морського піхотинця. Це вам не абищо!»

Воїн пробув у полоні кілька годин. За цей час його і побратимів почали вербувати. Багато погодилися. З іванофранківцем довго не балакали – одразу зрозуміли, що це як горохом об стіну – він і далі носиться зі своєю Україною.

Не так давно колишній товариш Сергія, сержант із Криму, який там і залишився, запитав по телефону: «Що буде, якщо я приїду до своєї мами в Херсон?» – «Тебе арештують, конфіскують майно і «закриють». – «За що?!» – «Як за що? Ти ж зрадник!»

 

ПТСР є в кожного українця

Коли Сергій Галкін разом із рештою вояків, які обрали Україну, прощалися з побратимами, котрі вирішили інакше, то, зізнається, не обійшлося без сліз. Було дуже боляче.

Коли морпіхів доправили до материкової України, там усе пішло за заїждженим сценарієм: їх зустрів Ляшко з камерами та журналістами. Майже всі хлопці опинилися без даху над головою, адже квартири полишалися в Криму. Турчинов говорив, аби бійці не хвилювалися, мовляв, усе буде. Зрештою 126 вояків із сім’ями розташувалися в Миколаєві у військовій частині, де були жахливі умови: мало санвузлів, вода – солена та іржава. «Оце таке ставлення до людей, які вважалися військовою елітою і які не зрадили», – сумно додає Галкін.

А далі в Сергія похитнулося здоров’я, його відправили у відставку. Це надовго загнало бійця в глибоку депресію. Він завжди жив лише військовою справою, обожнював її, виховав не одного гідного воїна, сам навчився багато у досвідчених вояків. А що тепер? Куди?

Коли журналіст запитує Сергія про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), який переслідує більшість бійців, морпіх лише сміється: «Знаєте, зараз такий складний час, що чи не в кожного українця є ПТСР».

Спершу було дуже важко. Злився на весь світ: армію, владу, людей… Певний час навіть заспокоював себе алкоголем. Але від того ставало тільки гірше. Легшало в горах, під час тижневих походів, тим паче в минулому Сергій – альпініст-самоучка. Морпіх переконує, що природа неабияк лікує – мозок відключається.

 

Пощастило

А одного дня Галкін остаточно зрозумів, як оклигати – треба допомагати іншим. Підтримуючи їх, ти й себе оздоровлюєш таким чином.

Найперше брав участь у реабілітаційних заїздах, які влаштовували місцеві волонтери. Там Сергій проводив для бійців спортивні заняття, оздоровчі ігри. Планував організовувати гірські туристичні маршрути для дітей, але виникли проблеми з фінансуванням цього проекту. Та й пріоритети згодом змінилися.

Боєць вирішив здобути юридичну спеціальність. Йому пощастило потрапити під програму, за умовами якої, маючи вже одну вищу освіту, можна вступати одразу на п’ятий курс, але треба показати високий рівень знань.

Сергій кілька місяців поспіль майже цілодобово штудіював книги з права. У результаті успішно склав усі іспити і першого вересня сів за парту. Цілий рік мешкав у гуртожитку, адже навчався в тернопільському виші. Каже, за цей час встиг добре опанувати обраний фах, бо була потужна мотивація. Переконує, що має значно більше знань, ніж чимало його одногрупників, які провчилися аж п’ять років: «Один хлопець, з яким я мешкав у гуртожитку, розповідав, що після отримання диплома поїде в Польщу на заробітки. На юриста вчився, бо так тато сказав. А він – дуб дубом у юриспруденції, елементарних речей не знає».

Зараз Галкін – юридичний консультант у кількох організаціях, які контролюють діяльність влади і поліції, а також безкоштовно консультує атовців з різних правових питань.

 

Невидима війна

Після повернення з війни Сергій спершу їздив у зону АТО як волонтер, доправляв допомогу, підіймав бойовий дух вояків. Потім – як інструктор і тренер для бійців, ділився досвідом і знаннями. А ділитися дійсно є чим. Морська піхота – це єдиний український підрозділ, який входив до резерву військ НАТО, був на всіх «натівських» базах у різних куточках світу. «Під час анексії Криму Україна фактично добровільно віддала майже півтисячі таких цінних військових кадрів, що ви собі й уявити не можете. А їх викинули, наче непотріб», – наголошує Сергій Галкін.

Зараз він працює лише з морськими піхотинцями, розвідниками, бійцями «Правого сектора». «Тобто з тими людьми, які дійсно воюють, – каже іванофранківець. – Бо нацгвардійці здебільшого не воюють, а тільки шукають собі нагороди і принизливо «шманають» волонтерів, добровольців, особливо «майданівців».

Галкін розповідає – багато вояків, які повертаються з війни додому, очікують, що тут усе змінюється на краще. І розчаровуються, адже тут ще гірше стає. Бійці впадають у депресію, стають агресивними. «Усе починається з чиновників, – пояснює Сергій. – Солдат приходить в управління соцзахисту чи на біржу праці, а до нього ставляться як до звичайної людини. Проте демобілізований вояка не є звичайною людиною. Не знати, де він був і що встиг побачити на «передку». З цими бійцями потрібно правильно працювати. Я вже не одному такому допоміг морально одужати».

Спершу Галкін скеровує солдата в одну з ветеранських спілок, бо найважливіше – гуртуватися. Потім, як правило, пояснює побратиму: «Війна не лише на полі бою. Невидима війна точиться і тут – на мирній землі. Тож закочуємо рукави і гайда до роботи!»

Наталя МОСТОВА