Відверто про благодійність з-за кордону

Виявляється, буває й таке, що декотрі українські медики відмовляються від допомоги іноземних колег світового рівня, бо «самі впораються». Українська благодійниця відверто розповідає про «непотрібну» допомогу, чому часто діагнози, які поставили атовцям в Україні, потім не підтверджуються в провідних європейських клініках, наскільки національне законодавство гальмує гуманітарну підтримку з-за кордону і чому Європа так сильно хоче допомагати українцям.

Днями прикарпатським лікарням передали гуманітарну допомогу з Данії на суму 12 тисяч євро. Привезли військовим літаком і роздали вантаж волонтери Міжнародної асоціації підтримки України – це благодійний фонд, який утворюють українські діаспоряни з різних куточків світу. Фонд також підтримують уряди багатьох європейських країн.

За чотири роки організація втілила чимало важливих проектів: поставила на ноги у провідних світових клініках сотні атовців, яких на батьківщині виписували додому помирати, возила дітей ветеранів війни на відпочинок за кордон, провела з десяток реабілітаційних заїздів для вояків та їхніх сімей за участю іноземних фахівців, забезпечила понад дві сотні українських лікарень необхідним медичним обладнанням. Наразі планує створити на Прикарпатті реабілітаційний центр європейського зразка. Таких в Україні поки що ніде немає.

Говоримо з головою правління благодійного фонду в Україні Ольгою Дурбак-Чуйко.

Українські діагнози не підтверджуються

Ще з Майдану Фонд допомагає важким хворим. Тим, яких місцеві лікарі вже виписали додому помирати.

Ольга Дурбак-Чуйко  далеко не завжди довіряє українським військовим лікарям у шпиталях. Було дуже багато випадків, коли їхні діагнози не підтверджувалися у провідних європейських клініках, особливо онкологічні захворювання. Чому так – важко сказати: брак фаховості, недбальство чи звичайна байдужість. Якось італійські лікарі, оглянувши прооперованого в Україні вояка, сказали, що вони навіть з тваринами так недбало не роблять.

Благодійниця пригадує дуже «важкого» бійця. Він три місяці не підіймався з лікарняного ліжка. Страшний діагноз – важке абдомінальне поранення, сепсис. Волонтери фонду в Австрії домовилися про лікування у віденській клініці. Солдата з дня на день мали доправити туди літаком. Знайомий український медик тоді відверто сказав Ользі, знімаючи рукавички: «Ти його довезеш. Але в будь-яку хвилину він може померти». Жінка ризикнула, хоча розуміла, що в разі біди на неї посипляться усі горіхи.

Коли вояка перевозили, то накривали каркасом, бо живота вже майже не було – тіло гнило. Але атовця таки врятували. Він переніс усього дві операції замість десяти. На сьогодні боєць живе нормальним життям, викладає у військовій академії у Львові.

«Тоді до мене звернулися по допомогу, бо ізраїльська клініка виставила дуже великий рахунок на лікування цього бійця, – пригадує Ольга. – Йшлося про 150 або навіть 200 тисяч євро. Тоді як австрійська клініка погодилася на 25 тисяч».

Зачіпаючи цю тему, благодійниця розвіює поширений міф про те, що найкраще лікують саме в Ізраїлі, і там, мовляв, ще й значно дешевше, ніж у медзакладах Західної Європи. Насправді найбільші професіонали працюють у німецьких та австрійських клініках.

Хоча кожна країна має свою специфіку. Французи мають чудову реабілітацію. Італійці прекрасно справляються з онкологією. Німеччина – лідер у лікуванні та оздоровленні після будь-яких складних операцій. В Австрії взагалі у всіх клініках однаково високий рівень лікування.

Крім того, ставлення до пацієнта в іноземних лікарнях кардинально інше. Хлопці, поранені на Майдані, розповідали Олі, що під час лікування австрійський медик детально розповідав про їхній стан здоров’я, пропонував альтернативні шляхи лікування і давав їм право вибору. Хлопці були трохи здивовані, бо звідки їм знати, як краще лікуватися.

«Розумієте, більшість європейських медиків переконані, що інтуїтивні відчуття людини і її тіло – нероздільні, – пояснює Ольга. – Навіть нічого не тямлячи в медицині і фізіології, людина на підсвідомому рівні здатна обрати найкращий для себе спосіб лікування. Окрім цього, йдеться про повагу до особистості, цінність її рішення».

Потрібна підтримка влади, але хабара не дасть

В Україні не розвинута сфера реабілітації. Навіть якщо бійця добре прооперують, полікують, то далі це все може нівелюватися, якщо не буде курсу реабілітації, як фізичної, так і психологічної. Може, наші лікарі не вміють, не знають або просто не мають на це часу, але, тим не менше, це проблема, яка дуже потребує вирішення.

У багатьох західноєвропейських країнах добре розуміють: не можна рятувати руку, ногу чи спину, якщо це не робиться вкупі з психологічною терапією.

Фонд провів уже сім заїздів родинної реабілітації для бійців АТО і їхніх сімей, чотири з яких відбувалися в Яремче. До проекту долучилися Британія, Канада, Німеччина, США та інші країни. З вояками працюють психологи, що пройшли навчання  в канадських, американських та британських програмах, які були організовані фондом. Результати чудові.

Ольга пригадує хлопчину з Волині, якого напередодні виписали з психіатричної лікарні. В останній день реабілітаційного заїзду він відкрився: «Ну що я можу сказати? Лише одне – нехай лікарі, які нас лікують у психіатричних відділеннях, приїдуть сюди повчитися». А син цього чоловіка узагалі не міг натішитися: «Ми вперше за життя ось так сиділи разом з татом і мамою… І просто говорили… Так тепло і відверто… Дякую вам дуже». І це казав 10-річний хлопчик.

До речі, найближчий заїзд стартує у листопаді. Аби взяти участь, треба заповнити відповідну анкету на сайті БФ «Міжнародна асоціація підтримки України».

Також у їхніх найближчих планах відкрити на Прикарпатті реабілітаційний центр європейського зразка. Таких ще ніде немає в Україні. Кураторами там будуть австрійські лікарі. Наразі Ольга шукає землю і приміщення з доброю логістикою. Жінка каже, що в цьому питанні дуже потрібне сприяння місцевої влади, але хабара не дасть нікому. Це її принципова позиція. Інакше для чого тоді загинули стільки людей?

Достукатися до головних лікарів

Фонд також допомагає із забезпеченням 206 лікарням в Україні. Йдеться про різні потреби: від нагальних до високотехнологічних. Насправді все залежить від головного лікаря, менеджера, від мотивації медперсоналу загалом. Наскільки вони готові і хочуть співпрацювати з волонтерами. А таких вмотивованих, як виявилося, є не так уже й багато.

До Фонду надходять різні звернення із потребами з різних українських лікарень. Іноді ті звернення настільки абсурдні і недбалі… Наприклад, у листі може бути вказаний лише перелік потрібних речей і більше нічого – ні добрий день, ні до побачення. Так не працюється!

Ольга також пригадує, як один із її європейських партнерів запитав у головного лікаря якоїсь української лікарні: «Скажіть конкретно, що саме вам потрібно?» У відповідь медик усміхнувся зі словами: «Все!» Як правило, з такими лікарями співпраця одразу припиняється, бо ж зрозуміло, що цей керівник не дбає про свій заклад.

«Якщо ви дійсно горите якоюсь справою, переживаєте, думаєте, де взяти гроші на її розвиток, ви моментально скажете по пунктах усі свої потреби, – пояснює Ольга. – А відповідь «Все!» – абстрактна, вона лише підкреслює професійну байдужість. Коли ви починаєте ремонт у своїй вимоленій, вистражданій квартирі, ви точно знаєте, що будете там робити найперше, а що трохи пізніше. Те саме і з менеджментом лікарні. Толковий головний лікар мав би дбати про свій заклад, наче про власну господарку».

Ольга каже, що на Прикарпатті побачила вмотивованих медиків у верховинській та богородчанській лікарнях – під час передачі гуманітарної допомоги.

«Я вже пробувала достукатися не до одного лікаря: «Якби ви намагалися правдиво працювати, не обдурюючи ні людей, ні себе, ні колег! Забезпечте себе лише тими коштами, які дійсно необхідні для вашого життя, а в решті працюйте на благо. Без шахрайства, вивертання і обману можна добре жити і ще й приносити користь іншим. Звучить дивно, але це працює».

Наші самі впораються?

Ольга добре пам’ятає, як безкоштовно привозила з Австрії лікарів з власним інструментарієм, аби лікувати поранених атовців у шпиталі, а українські медики гордо заявили, що й не дуже потребували допомоги, бо «самі впораються». Іноземних колег тоді навіть не вийшли зустріти.

Серед австрійських медиків був професор з такими регаліями, що його знає півсвіту. Вранці він оглядав, до обіду консультував. Потім оперував цілий день. Працював без зупину. І ось під час чергового огляду австрієць консультував вояка, у якого було проблемне коліно. Іноземець розглядав кожен міліметр на тому коліні, періодично заглядав на рентген, питав хлопця про відчуття, болі… Через деякий час він нарешті запропонував хворому різні варіанти лікування, обговорював альтернативи. У цей момент український лікар, працівник шпиталю, тихо запитав Ольгу: «Він ще довго буде? Він що, зі всіма так буде панькатися?»

Також був випадок, коли благодійниця передавала одному з українських реабілітаційних центрів підйомник, який дає можливість підійняти людину з візка і опустити у ванну. «Ні, нам не треба», – відрубав головний лікар. «Але ж вам необхідно їх якось переносити?» – «Не потрібно. Вони увесь час лежать» – «Але ж тоді це геть не реабілітація!» – «Реабілітація…»

Закон не працює на благодійність

Законодавство України однозначно не сприяє благодійності, особливо тій, що надходить з-за кордону. Найперша проблема стосується доставки гуманітарного вантажу. Фінансувати це може або партія, або олігарх, або районний депутат. Тоді прибуття вантажу перетворюється на суцільний піар, мовляв, завдяки ось тому або тому маємо благодійну допомогу. Але насправді він лише оплатив витрати на дорогу. Він не знаходив благодійників, не домовлявся, не завантажував, не розмитнював…

Другий камінь спотикання – розмитнення. Коли гуманітарний вантаж приїжджає на українську митницю, починається справжнє посміховисько. Взяти хоча б санітарно-епідеміологічну експертизу, яка ніде в Європі не потрібна для гуманітарного вантажу. В Україні вимагають. Причому цей папірець апріорі буде «липовий». Бо ж його можна зробити протягом дня у Києві, тоді як вантаж стоїть, наприклад, на кордоні у Чернівцях.

Далі – за законом, гуманітарні вантажі мають право перебувати на митному терміналі безкоштовно. Але це не працює. «Нам просто кажуть, що немає місць, – говорить Ольга. – Ми ж не будемо йти перевіряти».

Жінка зізнається, що привозити гуманітарний вантаж все ж значно легше через митниці, які розташовані в Західній Україні.

В українців є те, що європейці вже давно втратили

В Європі голод на якісні проекти з України. Іноземні партнери Фонду кажуть: «Українські громадські організації вже «проїли» антикорупцію, розвиток громадянського суспільства, реформи ми теж уже пороздавали всім, кому лиш можна – все одно в Україні нічого не міняється».

Їм набридли самі балачки і жодних дій. Недавно благодійницю запитав один із керівників австрійського медичного центру: «Як у вас там? Хоча не відповідайте. Я й так знаю, що у вас ще не українська влада».

Попри це, Європа дуже хоче допомагати Україні. Якось один іноземець сказав Ользі про українців: «У вас є те, що ми вже давно втратили». Йшлося про нашу згуртованість заради змін, натхнення і запал. Ми не дивуємося чудесам, бо готові до них. А наукові дослідження доводять – людський мозок у такому кризовому стані здатен генерувати багато нового. І ось європейці якраз за цим і полюють.

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!