Війна і дерево: як боєць АТО здолав шлях від ремісника до творця

Художник і воїн водночас. Із деревом працює так само вправно, як і зі зброєю на передовій. 48-літній калуський боєць Віталій Гапон із позивним Вегас ішов воювати не за державу, а за землю. Державу ми починаємо творити лише тепер.

 «На фронті було дуже багато котів, але від мишей вони все одно не рятували, бо гризунів було ще більше – тьма-тьмуща, – розповідає боєць 14-ої бригади першого батальйону окремого зенітно-артилерійського взводу Віталій Гапон, показуючи світлину фронтового кошенятка з кличкою Сєпар. – Поля аж кишіли ними. Падлюки жерли навіть папір з цигарок. Пам’ятаю, у бліндажі під стелею висів пакет із сигаретами, якось дивлюся – миші цілий блок перегризли. Мало того, їли навіть пластик. А от псів на передовій бракувало. Вони там ой як потрібні. Собака на посту – краще за будь-який тепловізор. Навіть звичайний дворняга добре чує ворога. В Мар’їнці псів було дуже багато, але їх неможливо було приручити, бо більшість уже спробували смак людського м’яса – трупів довкола валялося чимало, сєпари не хотіли забирати своїх вбитих. От собаки і жерли їх з голодухи».

Не облажалися

Віталій Гапон свідомо йшов на війну, як на смерть. Каже, якщо боєць не переступив межу, коли готовий на самопожертву, то не варто туди йти.

Службу починав у 2015-му під Маріуполем, потім протягом восьми місяців разом із побратимами тримали оборону Мар’їнки.

Коли вояки тільки зайшли туди, помінявши бійців із 28-ої бригади, їх одразу попередили: «Хлопці, зараз вас зустрінуть. Від того, як дасте відсіч, залежатиме ваше подальше життя тут. Якщо облажаєтеся – буде невесело». Вони не облажалися.

Чи не найважче для Віталія було бачити на війні молодих хлопців. Коли він потрапив до «учебки», сталося так, що з-поміж 250 чоловік майже всі були дорослого віку – від 30 до 40. Але випадково Вегас побачив у строю юнака, геть молодесенького… Дитина ще. Він підійшов до хлопця і запитав: «Пацан, тобі скільки років?» – «Мені 19». – «Ти що тут робиш? Ти ж на строчці маєш бути, звідки не беруть в АТО». – «Я вже строчку відслужив. Тепер ось сюди взяли». Віталій мовчки розвернувся і попрямував у ліс – плакати.

Гапон розповідає, що домашні сімейні чвари не раз фатально впливали на вояків у зоні АТО. Вегас був свідком такої ситуації одного разу під Маріуполем. Біля позиції простягалося безкрає поле, натикане мінами (і нашими, і сєпарськими), наче огірками засаджене. То була осінь. Тиждень перед тим на очах у вояків на цьому полі всього за 300-400 метрів вибухнув трактор із побратимом – він вирішив зібрати урожай. «Ми йому, телепню, казали не пхатися, – пригадує Вегас. – Дурник думав, що обійдеться. Не обійшлося».

Того дня один із воїнів розмовляв із дружиною по телефону, стояв біля заклятого поля. Хлопці бачили, як він нервово щось доводив, як у нього сіпалися скули… І тут раптом він жбурляє телефон і прямує в поле. Величезними кроками, впевнено, як робот. «Куди пішов?!!» – заверещали хором бійці. Той, наче глухий – чимчикує вперед. Молодий вояка кидається за товаришем, біжить по полю метрів 15, хапає його «за шкварки» і витягує. На другий день, коли очманілий відчайдух оклигав, не міг повірити, що мало не скоїв самогубство.

 

Розчарувалися ще на передовій

Віталій каже, що на цивілці у вояків виникає чимало проблем, бо вони відчувають свою непотрібність. На фронті він героїчно землю рятував, а тут виявляється, що від війни вже втомилися всі, ба більше – вона їх дратує.

Хоча багато труднощів, з якими стикаються бійці після демобілізації, здебільшого починаються ще на фронті.

У 2014-2015 рр. туди йшло дуже багато добровольців, але після певного часу вони побачили, що діється, а особливо деморалізувало ставлення начальства. Дуже багато командирів є совковими, з радянським гартом, які, крім «паркету», нічого не знали і не бачили. У зоні АТО грамотний командир – це батя, він на вагу золота, за такого хлопці готові життя віддати. Однак у більшості випадків, на жаль, командування таке: «я – пан, а ти – бидло». Тому дуже багато воїнів розчарувалися ще на передовій. Цей стан приносили із собою на цивілку, а тут усе ще гірше.

Віталій каже, що йому в цьому плані було трохи легше. Калушанин завжди цікавився історією воєн, революцій, тож він уже був готовим до невтішного повороту подій – у всі часи патріотів використовували і викидали. Як відомо, революції планують романтики, здійснюють прагматики, а плодами користується сволота.

На перших порах у Вегаса не обходилося без алкоголю, який трохи знімав стрес, але, каже, якщо піти в запій, то стає лише гірше, настає чорна депресія.

Він пригадує, як під час реабілітаційного заїзду в одному з прикарпатських сіл вони з хлопцями, одягнуті у військову форму, пішли до магазину по цигарки. Купили, сіли на лавці, що біля крамниці, курять. Відчиняються двері, визирає продавчиня: «А хто ви такі?» – «Атовці. Тут на реабілітації». – «Атовці? А звідки?» – «Є з різних регіонів». – «Ага». І зачинила двері. Через кілька хвилин виходить з пляшкою горілки: «Це вам! Візьміть будь ласка!» – «Пані, вибачте, але ми не п’ємо». – «Як?» – «Не та ситуація. Попри те, що ми відпочиваємо, ми тут ще й вчимося, і горілка нам зараз абсолютно недоречна. Лиш не ображайтеся». – «Може, хоч морозиво візьмете?» – «А морозиво візьмемо».

Одного разу, повертаючись додому із реабілітації, Віталій стояв на зупинці, одягнений у камуфляжі, і ще не встиг підпалити цигарку, як зупинилася автівка. Звідти вийшли люди: «Можна вас підвезти?» Тоді бійцю було дуже приємно.

Поліціанти вже не ті

Вегас разом із калуськими побратимами вже неодноразово їздили на підтримку різноманітних акцій, де вимагали, аби влада дотримувалася закону. Заклики на кшталт «Давайте зараз розстріляємо Верховну Раду» вважає безглуздими, хоча це і реально.

«Думаю, влада вже трохи почала це розуміти, – продовжує боєць. – Мало того, суттєві зміни бачу і в поліції». Віталій переконався в цьому, коли брав участь у мітингу, що почався 17 листопада в Києві під Верховною Радою. Учасники акції мали три вимоги: створення антикорупційних судів, скасування депутатської недоторканності, прийняття нового виборчого закону.

Під час мітингу, за словами Вегаса, поліціанти проґавили своїх 40 щитів, багато з яких потрапили до рук калуських атовців. Того дня вони стояли на самому передку з тими щитами, і поліція пішла в наступ – аби відібрати своє. «Це була відбірна «спецура», позбиралися найбільш кремезні, – каже Гапон. – На одного мітингувальника не менше п’яти поліціантів. Вони нас в’язали. Умудрилися пов’язати лише 11 чоловік і забрати лише шість щитів. Саме тоді я зрозумів, що хлопці в поліцейській формі вже не ті, що були колись. Вони лише показували, що виконують свою роботу. Підбігає до мене і тихо, аби ніхто не помітив, каже: «Кидай щит і тікай!». Але тікати вже не було куди, та ніхто й не хотів. З наших калуських хлопців ніхто не зрушив з місця. А коли правоохоронці нас вели до автозаку, то начебто пресували нас по ребрах. Начебто. Насправді лише «гладили» кулаками. Більшість поліціантів уже теж втомилися, так само розуміють, що це за влада і що коїться».
З іншого боку, Віталій пригадує столичного начальника одного із райвідділів поліції, який поводився, мов місцевий пуп землі. Коли він побачив атовців-мітингарів, яких привезли до відділку, то аж зойкнув, прямуючи до одного з них: «О! Привіт! Не пам’ятаєш мене? Я ж тебе в 2014-му пакував. Мало тобі Майданів? Я був при «любих друзях», я був при Янику, і тепер я теж при владі».

Головне – творити

Ще до війни Віталій Гапон займався столярством. Багато років поспіль мав власну справу. Головним принципом вважав ніколи не зв’язуватися з державою: «Я завжди всім казав – держава тобі нічого не дасть. У держави можна тільки взяти. Аби щось отримати, необхідно почати бодай щось робити».

Спочатку займався виготовленням корпусних меблів. Мав свою майстерню, найманих працівників. Однак Віталій – дуже творча особистість, що певною мірою стало його бідою. Чоловік мав талант до деревного ремесла, але не мав жилки бізнесмена. Так прогорів його бізнес – Віталій потонув у штрафах.

Відтоді він почав працювати на ґазду, але вже через кілька днів його перевели на посаду начальника – усе знав і вмів.

На сьогодні Віталій тямить у всьому виробництві з дерева: від розпилу кругляка і аж до готового виробу. Без перебільшення, обізнаний з усіма технологіями. Однак тепер корпусні меблі Вегас називає «шпаківнями», бо це занадто просто для нього як для майстра і геть нецікаво. Там немає творчості, до якої боєць так гостро прагне. Особливо зараз, повернувшись на цивілку. Колись він хотів тільки заробляти гроші, а нині для калушанина головне – творити. Віталій більше не ремісник, тепер він творець.

Називає себе столяром-дизайнером. Всього за 10 хвилин може вигадати, наприклад, дизайн кухні для замовника, з яким щойно познайомився. І найголовніше – завжди вгадує саме те, що би хотів клієнт, але так і не зміг пояснити, тільки думав про це. Віталій і сам не розуміє, як йому це вдається. «Маю величезний досвід і практику, – продовжує воїн. – Входячи до кімнати, я одразу уявляю, куди, що і як треба розмістити, аби було і гарно, і функціонально».

Гапон вважає себе «спеціалістом із підводних човнів» – у маленькому приміщенні вміє максимально ефективно використати кожен сантиметр, але при цьому уникнути атмосфери забитості. Тим паче чоловік чудово розуміється на ергономіці. Особливо його надихає ставити перед собою начебто нереальні завдання, а потім їх виконувати.

Найдужче йому до снаги працювати з цікавими, грамотними клієнтами з вихованим смаком, зазвичай це забезпечені люди, які вже поїздили по світу. Найбільше задоволення – коли в замовників сяють очі від захоплення: «Це відчуття, певно, можна порівняти з тим, коли артист на сцені чує у свій бік шквал оплесків».

Має Вегас і грандіозний задум створити із дерева монумент, присвячений бійцям АТО. Але поки що ідея лише народжується, адже це має бути щось вражаюче.

Війна змінила Віталія. Мабуть, у кращий бік. Каже, що став більш дисциплінованим, тому тепер нарешті можна знову зайнятися приватним підприємництвом.

Там люди справжні

До речі, якраз улюблена справа і стала для воїна основною реабілітацією після війни. Під час виробничого процесу Віталій наче входить у своєрідний творчий транс, поринає в інший вимір – тоді мозок відпочиває, війна забувається.

На фронт тягне лише, коли немає замовлень: «Розумієте… На війні так багато справжніх людей… Пам’ятаю, коли ми приїхали під Маріуполь міняти 54-ту бригаду, в складі якої був добровольчий батальйон, який вже став ЗСУшним. Перезнайомилися – багато різних людей. Однак вирізнявся казах. Йому років під 60. Я підходжу до нього, запитую: «А вы что здесь делаете?». Прозвучала геніальна відповідь: «Я здесь за Украину. Во имя Аллаха всемогущего. И Иисуса Христа – я его тоже уважаю». Ця людина приїхала аж сюди боротися з москалем. Як після цього українець може сказати, що він не піде цю землю захищати?»

Віталія часто питають: «І за що ти туди пішов?» А відповідь проста й завжди одна й та ж. Боєць просто бере груду землі в руку і каже: «Ось за це! І за Україну!» – «А що таке для тебе Україна?» – «Україна – це мої діти, батьки. Але також і побратими, які захищають мою спину, і ще їхні діти й батьки».

«Ми не йшли за Пороха воювати, – замислено додає Гапон. – З ними всіма ми ще розберемося. Серйозно розберемося. У козаків тому, кого посвячували в гетьмана, не тільки вручали булаву, але й виливали на голову болото з тютюном – аби пам’ятав, що вийшов із простого народу».

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!