Влад ТРОЇЦЬКИЙ: «Нам потрібно відкрити Україну для самих себе»

 

Творець «Гогольfestу», «батько» театру «ДАХ», етно-хаос-гурту «ДахаБраха», фрік-кабаре «Dakh Daughters» та ще низки успішних проектів і брендів Влад Троїцький розповів, чому так важливо бути чесним з собою, у чому сила культури, чи можливе мистецтво під час війни та який найбільший потенціал нашого міста.

– Владе, ви є творцем багатьох успішних мегапроектів і брендів. А що вважаєте головною перемогою в житті?

Власне, саме життя в його чарівному різноманітті, в якихось сумнівах, пошуках. Може, я здаюся такою впевненою людиною, але насправді щодня постають питання, на які болісно шукаєш відповіді і не знаєш, що буде завтра.

Дуже важливо залишатися чесним із самим собою. І перед світом, перед Богом, людьми. І, напевно, найголовніше – не входити в такий собі інфантилізм і індульгування, коли сам себе виправдовуєш – що ось тому-то я не можу те-то зробити. Ні, ти повинен. (Сміється.) Знову слово «повинен». Це тільки сам собі можеш казати «повинен». Тож ти повинен завжди бути на межі. Ось це і є найцікавіше.

18600556_1326061727507099_309505199_n

– Що ще «повинна» людина?

Поки людина жива, поти повинна себе мобілізувати на те, щоб тішитися життю і врешті почути світ. Бо від внутрішнього страху людина часто стає такою собі капсулою, в якій вибудовує свій маленький світ, це можуть соціальні мережі або мінімальне коло спілкування. І навіть в цьому мінімальному колі спілкування люди бояться бачити близького – не важливо, чи це твоя дитина, твої батьки, дружина, чоловік. Ти на нього наклав таку собі матрицю, певне кліше і вже спілкуєшся з цим кліше, а не з живою людиною.

Ти, звісно, можеш себе вмовляти – ну ось мій насичений світ, ось у мене 20 лайків у Фейсбуці. Але здебільшого це симулякри, і якщо не намагатися себе обманути, а безпристрасно подивитися і запитати – а що було вчора, що було за минулий місяць? І якщо ти розумієш, що згадати нема що, то, напевно, якась фігня відбувається. Напевно, щось потрібно змінювати.

А бути художником чи творцем – це власне місія людини. Не важливо, яка в тебе робота – ти можеш бути бухгалтером, юристом, якщо ти ставишся творчо до життя, то ось вона, радість. Це завжди ризик, бо якщо ти людина творча, то створюєш щось нове, нові стосунки зі своїми близькими, зі світом – не важливо. Це ризик, тому що ти не знаєш до кінця, як воно буде. І ось це й потрібно – переступити через свій страх.

 

Як так сталося, що ви, неукраїнець за походженням, за головну ціль декларуєте відкрити код України, її магію Європі?

З одного боку, я наче й не українець, але водночас кров у мене процентів на 70 українська. А з іншого боку, я сформувався і відбувся як людина в Україні. Тому відчуваю силу цієї землі і безумовну вдячність їй. Є свої косяки, безумовно. Коли ти розумієш усю заскорузлість державної системи, яка дуже повільно змінюється, і це не якийсь там абстрактний вислів «вони не дають змін». Це той раб, та клітина, яка наявна в свідомості кожної людини. Просто в Україні так вийшло, що раніше функцію відкривання цієї клітини, етичних кодів, які даються людині (їй же потрібно опертись на щось), виконувала церква, релігія.

 

– Чому це змінилося?

Для когось церква, безумовно, є системою, що формує світогляд, але для дуже багатьох вона такою не є. Я, знову ж таки, жодною мірою не хочу бути критиком церкви. Але через якісь там політичні бізнес-історії, пов’язані з церквою, у молодих людей просто виникає несприйняття. Тобто слова правильні, але якщо їх носій, апологет сповідує інші принципи, то тоді виникає когнітивний дисонанс. І це не сприймається.

І насправді немає культу сім’ї. Усі ці поняття зараз зруйновані, а повернути їх, гратися в традиціоналізм – це теж не вихід, тому що світ змінився і формується нова парадигма. Тож єдиним носієм може бути культура і гуманітарна сфера. Але так склалось, що в нашій країні цим ніхто ніколи не займався.

 

– А формальні реформи якось можуть вплинути на ситуацію?

Усі ці реформи – бла-бла… Але реформи чого? Не можна змінити свідомість людей, просто кажучи – будьте хорошими. Ну, о’кей. (Сміється.) А що таке хороші? Поступово це розуміння починає проростати через заскорузлу кірку пострадянського уявлення про культуру, освіту, взагалі про гуманітарну сферу. І то тільки за рахунок приватних ініціатив. Тобто держава в цій історії взагалі не виконує ніякої ролі, і це насправді біда для України. Тому що, на відміну від тієї ж Росії, – зрозуміло, зараз це за межею добра і зла – однією з перших дій Путіна, коли він прийшов до влади, було формування дуже потужної культурної стратегії. Були дуже великі інвестиції в культуру, і вона почала розквітати. Звісно, така культура – це все одно інструмент формування свідомості. І тепер питання: чи може Україна використати цей самий інструмент на благо. А на благо його можна використати, коли цей інструмент вибудовує відкриту форму взаємодії зі світом, коли ти розумієш свою самість, свою індивідуальність як українець, але при цьому сприймаєш світ у всьому його різноманітті, зі всіма його перипетіями, проблемами. Та розуміння всього цього у наших «власть імущих» просто немає, тому що вони не стратеги.

 

  • То прорив має статися «знизу» чи «зверху»?

Це повинні бути ті, хто може впливати на тих, хто зверху. Але кадри, які могли б швидко трансформувати зміни, повинні проростати знизу.

 

  • Наскільки ви задоволені минулорічним «PORTO Franko Гогольfest» у Франківську?

Насправді те, що відбулося і відбувається у Франківську з цією ін’єкцією «Порто Франко Гоголь Фест», – це дуже знакова подія для країни загалом. Адже раптом виявилося, що невелике провінційне місто може приймати досить гострі сучасні форми мистецтва, причому серйозного, світового рівня. І для людей в принципі це щось нове. І це справді стає феноменом формування якогось іншого відчуття міста. А якщо це можливо у Франківську, то, природно, це можливо і в Житомирі, і в Чернігові, Дніпрі чи Харкові. І це дуже важливо. Тоді Україна з’являється всередині України.

Ті, хто зараз живе у Франківську, абсолютно не підозрюють, що відбувається, наприклад, в Сумах чи в Ужгороді. Та навіть у найближчих містах – скажімо, в Луцьку. Трішки чути Львів, Одесу, Київ – і все. Але ж Україна – це набагато більше. І нам потрібно відкрити Україну для самих себе.

Зрозуміло, традиції – це дуже важливо, але поки немає запиту на моделювання майбутнього, то майбутнього і не буде. Якщо ти не займаєшся формуванням етичного напрямку того, що таке Україна і куди вона йде, то цим займуться інші.

 

– Попри всю атракційність таких фестивалів, більшість людей залишаються «за бортом», не відкриваючись новому…

Але навіть якщо таким фестивалем зацікавляться 10% містян, це дуже багато. Просто саме ці 10% і починають формувати тренди. Ті 90% нічого не формують. І це нормально. У всьому світі така ситуація.

Так десь було і з сучасним візуальним мистецтвом, доки Пінчук не почав щось робити, і це сприймалося як така собі забаганка багатія, а потім це все одно ввійшло в контекст.

Що дає сучасне мистецтво? Воно руйнує рамки уявлень. Раптом ти розумієш, що якась закинута друкарня може бути простором мистецтва – і опа! – в тебе з’являється поле для розвитку, можливість відкрити своє місто з іншого боку.

 

У чому найбільший потенціал Франківська?

Я не надто добре знаю Франківськ, хоча розумію це місто. Потенціал Івано-Франківська – стати містом фестивалів. Зараз це все на рівні якихось точкових ін’єкцій, але вже є відчуття, що місто почало дихати.

А якщо б зробити все комплексно, як це зробили, наприклад, у Києві, додати до фестивалю гранд-базар чи ярмарок, але такий, на якому немає китайського, є хенд-мейд – усе тільки справжнє, зроблене в Україні… Щоб це водночас був фестиваль їжі, гастрономічний.  У вас є чудовий фестиваль ковалів. І всі ці події можна або поєднати, або зробити ланцюжок фестивалів.

А ще відвідання Франківська може стати відправною точкою для подальшої мандрівки в Карпати. При цьому я тут відпочиваю, щось нове дивлюся, витрачаю тут гроші, що для міста дуже круто. А далі я їду в гори. І Франківськ може стати таким передетапом зустрічі з Карпатами.

 

– Дехто вважає, що під час війни не до мистецтва, тим більше сучасного. А як ви думаєте?

Мудаки ті, хто так вважає. Тому що спершу слід визначитися, за що воюємо. Це питання. Якщо ми воюємо за погану Україну зі всією корупцією, провінційністю, то мені така Україна не потрібна, вона мені не цікава, я не хочу, щоб в такій країні жили мої діти, отримували погану освіту, слухали погану музику. Мене цікавить нова Україна, а  її треба робити. Щоб хлопці, які повертаються з АТО, розуміли, що тут відбуваються зміни, а рушієм змін може бути лише культура. Вона розвивається, і то досить сильно. Інша річ, що це практично ніяк не артикулюється. У нас стаття про культуру – це завжди десь між криміналом і спортом, а насправді вона має бути на першій сторінці.

Навіть корупція, цей наш страшний звір, чому вона така непереможна? Бо не сформоване відчуття власної гідності, коли ти не можеш переступити певні етичні межі і дати хабар, тому що в тебе такі принципи. А вони формуються тільки через гуманітарну сферу, навіть через вчителів. Коли вчителі не будуть нещасні, забігані, зациклені на вчорашньому дні, тоді будуть і нові діти.

 

Розмовляла Наталя ТКАЧИК