Володимир МУЛИК: «Художник – це буба в голові, а не диплом у шафі»

Івано-франківський художник і журналіст Володимир Мулик – про рок-н-рол, живопис, мистецьке життя і самотність.

 – Чи в часи юності і свідомого мистецького життя ти прагнув слави і загального визнання? Чи мав душевні травми на ґрунті мистецтва?

У ранній юності я мріяв бути рок-н-рольником. Таким, який викидає телевізори з вікон готелів. Але не склалося. І країна не та була, і готелі не ті, та й музичними талантами природа мене не надто наділила. Тому мій панк-рок закінчився десь у 1980-му. Років десять я був звичайним тусовщиком, і хоча з 86-го вже працював художником, мистецького продукту не видавав. А після «Імпрези» (у 89-му) почалася в місті мистецька «двіжуха», то я в неї й влився з тим, що вмів робити. І, відповідно, захотілося визнання. Щодо душевних травм на ґрунті мистецтва, я навіть не уявляю, що то могло бути. Підозрюю, що душевні травми – то не про мене.

– Що може бути для художника тонкою матерією, до якої іншим людям краще не наближатися?

Напевно, в кожного художника свої тонкоматеріальні сфери. Художники завжди з певним прибабахом. І що там в голові клацне наступної миті, не знає ніхто. Але про це іншим потрібно пам’ятати. Хоча часто художники просто грають вар’ята зі своєю тонкою душевною складовою.

mulyk

– Останній шкандаль і образи на виставці Самборського “Артхеологія” – що сподобалось, а що ні? Адже молодий, досить сміливий і кмітливий художник взявся підбити підсумки художньої «двіжухи» по Франківську. Може, образив когось?

Я б не назвав це підсумком художньої «двіжухи» цілого Франківська. Це був суб’єктивний підсумок «двіжухи» у голові самого куратора. Але то його голова, тож які образи? Хоча, з моєї (знову ж таки, суб’єктивної) точки зору, деяких художників незаслужено забули, а деяким навпаки приділили забагато уваги. Тому виникало відчуття якоїсь недоробленості чи навіть капусника, як слушно хтось зауважив.

– Чим ти зараз займаєшся? В інтернеті у тебе часто виникають сміливі суперечки на різні теми. А в мистецькому житті зараз щось робиш?

Все мистецьке життя проходить зараз лише в моїй голові. З різних причин, переважно матеріальних, тому що все подорожчало, матеріали також. Й іноді вибираєш – велике пиво купити чи маленький підрамник. Віддаєш перевагу великому. Та й окуляри потрібні для роботи, бо погано став бачити, а це теж кошти. Також відсутній необхідний часовий простір для розслабухи, після якої хочеться щось малювати. Хоча все це може бути всього лиш виправданням для власних лінощів.

– Відсутність освіти сковує чи, навпаки, дозволяє експериментувати більш безшабашно?

А це вже як кому. Насправді освіта ніколи не зробить з людини художника, вона навчить лише технікам. Художник – це буба в голові, а не диплом у шафі.

– Твоя думка про персональні виставки художників – це підсумок чи меседж часу?

Тобто для чого художники влаштовують персоналки? Напевно, й те, й інше.

– Творчість – це те, що є основою твого існування, чи це просто захоплення, аби бути на виду?

Я, взагалі то, інтроверт і не дуже люблю бути на виду. З промовою на сцену я не полізу, хоча на телекамеру з задоволенням поговорю. Щодо основи мого існування? Я можу рік не малювати, але мене це гризе. А потім став, намалював картинку, і всередині відчуття класні. Коли малюєш, живеться якось осмисленіше.

– Уяви, що ти маєш зараз усі важелі, аби створити у Франківську будь-яку мистецьку локацію, незалежно від розмірів та наповнення. Що б ти створив, як би назвав і чи хотів би працювати у команді? Умієш працювати в команді?

У команді я працювати не вмію. З тої ж причини, з якої не полізу на сцену з промовою. Щодо мистецьких локацій, то Івано-Франківську бракує галереї, бракує клубу, де б могли виступати молоді рок-групи… Це могла б бути здоровенна локація на зразок тієї, яку зробили свого часу художники в Ейндговені, захопивши покинуті приміщення заводу «Philips». У них там і майстерні, і класи для занять танцями, і студія звукозапису, і клуб, і бар, і концертний майданчик. Чи можливим є це в Івано-Франківську? Моя уява так далеко зайти не спроможна.

– Чи є якийсь людський фактор, який тебе може змусити покинути те, чим ти займаєшся?

Не знаю… Єдиний такий фактор – то я сам.

Чи допустимі в мистецтві табу і які саме теми ти принципово зачіпати ніколи не будеш?

Напевно, мають бути якісь межі, обумовлені здоровим глуздом. У межах мого здорового глузду таких тем немає, а за його межами… Особисто, я б не став спекулювати на загиблих, як це майже масово почали робити після розстрілу Небесної сотні.

– Митець завжди йде на півкроку попереду суспільства, чи відчуваєш ти самотність у житті?

Якщо мова про творчу самотність, то всі митці самотні у своєму світі. Але в цьому немає нічого трагічного. Принаймні для мене.

– Як ти реагуєш на нерозуміння твоїх меседжів: пробуєш пояснити чи тебе не хвилює думка загалу? Чия думка для тебе важлива і чому?

Я належу до тих художників, які не роблять ніяких послань до народу, тому й пояснювати, начебто, вже й нічого не потрібно. Тим більше, що думка загалу мене дійсно мало обходить. Зрештою, в більшості картин є і друге, і третє дно, і купа потаємних шухлядок… Принаймні їх там знаходять, хоча навряд чи художник свідомо все туди вкладав. Мистецтво взагалі річ підсвідома… Переважно.

– Що тебе надихає, а що може обламати?

Одні й ті самі речі в різних обставинах можуть виконувати протилежні функції – або надихати, або розхолоджувати. Але якщо одразу немає вібрацій, то не варто й братися.

– Чия критика для тебе найцінніша?

Нічия.

– Хто зі світових геніїв є для тебе авторитетом та вчителем і чи потрібен митцю такий гуру?

Для того, щоб довго не говорити про всіх митців, які, так чи інакше, впливали на мою творчість, я колись вибрав собі двох і тепер кажу, що мої картини – це симбіоз Далі та Пікассо. Хоча насправді все не так просто, тому що на малювання й музика може впливати. Тому згадаю ще Джона Леннона та Боба Ділана. За мотивами пісень останнього я навіть написав книжку з десяти оповідань під назвою «WITH A LITTLE HELP FROM BOB DYLAN». Але ніхто з перечислених митців не є для мене гуру. Чи потрібен митцеві гуру взагалі? Не думаю.

– Чим, на твою думку, відрізняється людина, яка займається візуальним мистецтвом, від решти людей?

Я вже казав: бубою в голові. І ця буба її постійно штрикає в одне місце й змушує щось робити.

– У цьому ряді «слава-гроші-шанувальники-повага-хата-машина» що для тебе є найсуттєвішим, найбільшою мотивацією?

Без мотивацій важко. Особливо митцям. Але не мотивації є визначальними. Хоча від слави й грошей я б не відмовився. Принаймні достатня сума грошей робить тебе вільним від думки про те, що їх бракує.

– Ти змушуєш себе малювати чи, навпаки, тебе тягне так, що не можеш стриматися?

Це як коли. Насправді це все та ж боротьба з лінню. Я ж не є трудоголіком. І тут не зовсім примус. Якби була майстерня, то, гадаю, було б простіше, бо робота ось, на мольберті. А так є процес витягання з шафи фарб, пензликів, встановлення роботи. Але в процесі малювання головне – почати.

– Наскільки ти відкритий для колаборацій і що саме тобі цікаве у співавтора?

Ніяк не відкритий, тому про потенційного співавтора й говорити не варто.

– Як би ти охарактеризував сучасну мистецьку ситуацію в Івано-Франківську?

Як плачевну. Івано-Франківську багато чого бракує. В першу чергу, бракує свого Маркіяна Іващишина з його «Дзиґою» чи своєї «Арт-кафедри», як в Луцьку. Наші місцеві бізнесмени люблять багато говорити про меценатство, а конкретно роблять якісь напівкроки, щоб дорогі штани не порвалися. Насправді, за всіма їхніми балачками, вони не готові по-справжньому підтримувати мистецтво. Створюються якісь недогалереї, але лише для того, щоб потішити себе – ось, мовляв, який я хАроший, мистецтво підтримую. Хоча, за великим рахунком, ніякою підтримкою мистецтва там і не пахне.

– Складається враження, що те покоління художників з 90-х трохи знизило свою активність…

А скільки можна бігти по цьому барабану для ховрашків, якщо ти все одно залишаєшся в тій самій клітці?

– Кого з молодих художників ти би відзначив у Франківську? Що вони пропонують на арт-ринку?

Ну, про арт-ринок я б навіть не говорив у зв’язку з фактично повною його відсутністю не лише в Івано-Франківську, але й в Україні. У нас у державі насправді нічого немає – ні арт-ринку, ні шоу-бізнесу, ні кіно, ні футболу. У нас навіть політичних партій немає – одні проекти.

З молодих художників (тих, кому 30 плюс-мінус, бо молодших не знаю) я б на цей момент виділив трьох. Юрій Боринець – надзвичайно закоханий в мистецькі процеси художник, який просто кайфує від свого роблення. Сергій Григорян – надзвичайно креативний та насичений ідеями митець. І Петро Буяк, який фактично створив свою стилістичну нішу, котру успішно заповнює.

– Франківськ і сучасне мистецтво – ці поняття корелюють?

Тільки тим чином, що місто періодично породжує відповідних митців. А далі – місто окремо,  митці окремо.

– Вал інформації розмиває оцінки. У чому полягає критерій якості в сучасному мистецтві?

Якість – це така річ, її видно. Хоча галичанська спільнота переважно сліпа.

– Наскільки є актуальною саме зараз політизація мистецтва?

Залежно, що під цим розуміти. Якщо протистояння недолугій культурній політиці держави загалом та Івано-Франківська зокрема, то така політизація актуальна. Та, зрештою, я б хотів жити в державі, де політика для митців не актуальна в будь-якому вигляді.

– Хто на кого впливає – глядач на митця чи митець на глядача? Хто веде, а кого ведуть?

Хотілося б вірити, що митець на глядача.

– Чи має мистецтво точки зіткнення з мораллю?

Зіткнення з мораллю має життя. А мистецтво – це частина життя. Біда в тому, що у нас домінує не мораль, а моралізаторство.

– Консерватизм у творчості – це вікове?

Це поведінкове. Юних консерваторів (особливо серед національно та релігійно стурбованих) цілком достатньо, щоб не пов’язувати консерватизм виключно з віком. Хтось дуже влучно зауважив, що мудак з віком не мудрішає, він просто стає старим мудаком.

– Франківськ у творчому плані перебуває в стані занепаду чи підйому?

З огляду на велику кількість консерваторів з попереднього питання, то навіть не в занепаді, а в глибокій дупі.

– Що для тебе важливіше: власна самореалізація чи донесення до максимального загалу свого творчого меседжу?

Мені важко визначити, що таке самореалізація. Може, я вже самореалізувався, а може, цього ніколи й не станеться. От рок-н-рольником, який викидає з вікна готелів телевізори, я не став, тому в цьому плані про самореалізацію говорити не доводиться. А в іншому? Не знаю. А послань, як я вже казав, в мене ніяких і немає. Я маніфести не пишу.

– Дратують люди, які не розуміють того, що ти робиш?

Мене дратують люди, які просто нічого не розуміють, але беруться глибокодумно про щось розмірковувати. Про мистецьку вартість пам’ятників, про українську літературу (саме вони колись іменували Андруховича батьком духовної отрути), про те, що мистецтво мусить нести національне забарвлення, тощо.

– Що тебе заганяє у відчай?

Життя в цій країні. Особливо тому, що зараз воно круто замішане на смерті. Ця держава спекулює на смертях і перестала бути державою для людей. І мене заганяє у відчай думка про те, що я вже не хочу, щоб мої діти та онуки пов’язали своє життя з цією землею.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ