Волонтери втомилися

Вони легко спалахують, віддано горять і швидко згорають. Уже не один рік чимало волонтерів, які допомагають воякам АТО, працюють цілодобово. Не за гроші – за покликом серця. Наслідки не забарилися: в декого діагностують складні недуги, інших мордують безсоння і нервові зриви, а хтось стає соціопатом або ж просто втрачає віру в майбутнє. Вони потроху згасають.

Війна вбила

Як тільки почалися військові дії, франківчанка Наталя Долик (більш відома за прізвиськом Аліса Котик) точно знала: її місце там, поруч із захисниками України. Тоді всі навколо, а особливо вже досвідчені вояки, переконували дівчину не їхати на передову, застерігаючи, що війна її назавжди змінить. «Так і сталося, – замислено каже Аліса. – Війна мене вбила. Я перестала почуватися жінкою».

Роман Дорожівський, підприємець, волонтер, який з 2014-го доправляє допомогу в найгарячіші точки АТО, їздить на передову кожних півтора місяця. Каже, що частіше це робити просто фізично нереально. Тиждень перед поїздкою треба неабияк поганяти, кілометрів 500-600, аби позвозити з усієї області провіант, медикаменти, мийні засоби, спальні мішки, маскувальні халати та інші речі, які люди передають для вояків. Щодня – по сто телефонних дзвінків, а то й більше. Сама поїздка на фронт займає ще тиждень. Коли повертається, потрібна ціла доба, щоб відіспатися, бо почувається трупом. Потім кілька днів розгрібає занедбані справи. Тоді треба посилено працювати, аби трохи заробити, і знову на передову.

Підприємець, волонтер Володимир Рожнов організовує реабілітаційні заїзди для вояків АТО. Свою діяльність пояснює не лише почуттям обов’язку перед Батьківщиною – так було спочатку, а тепер чоловік переконаний – це його покликання. «Наприкінці серпня 2014-го, коли на схід полізла «москальня», я зібрався на фронт воювати, – розповідає Володимир. – Але трапилося так, що в моїй керамічній майстерні спалахнула пожежа, згорів проект, якому я присвятив багато часу. Мусив лишитися переробляти. Тепер розумію, що недарма усе склалося саме так». Але робота особливо не кипіла, адже порив воювати Рожнов трансформував у допомогу пораненим бійцям медикаментами і коштами. Цій справі присвячував левову частку часу. Потім чоловік зрозумів: для демобілізованого солдата є щось важливіше за гроші – психологічне відновлення.

Володимиру Рожнову вже вдалося організувати 14 заїздів, і за те, що не пішов воювати, совість його більше не мучить. Але припиняти волонтерську діяльність чоловік не збирається, адже тепер емоційно пов’язаний зі щонайменше трьома сотнями бійців з усієї України, які проходили реабілітацію і за той час стали для Володимира майже рідними людьми.

art-terapiya-pid-chas-reabilitatsijnogo-zayizdu-bf-frankivskyj-opir

Сто годин на рік

Науковці США дослідили: аби уникнути емоційного вигорання, оптимальний час, присвячений волонтерській діяльності, не повинен перевищувати сто годин на рік! «Саме тому більшість українських волонтерів давно перебувають у «червоній зоні». Вже два роки вони несуть на собі функції держави», – каже психолог Ольга Батуєва.

Нерідко спершу волонтерять лише у вихідні, тоді ще кожного дня увечері викроюють кілька годин, потім починають часто відпрошуватися з роботи… Зрештою багато хто взагалі кидає роботу, бо вже цілковито горить лише волонтерством.

Рішення волонтерити може бути продиктоване різними мотивами: підтвердження власної корисності для суспільства, реалізація своїх здібностей, почуття провини і навіть психологічна травма.

Як зазначає психолог, перші ознаки вигорання – втома, роздратування, тривога, безсоння, порушення апетиту, напруження, незадоволеність собою і найголовніше – агресія стосовно тих, хто мав би допомогти і не зробив цього. У певний момент виснажений волонтер починає злитися на весь світ: на рідних, які його чомусь не розуміють, на начальника, який незадоволений його частою відсутністю на роботі, на друзів, які вже втомилися слухати про те, як важливо все це робити…

volontery-go-galytski-levy-dopravyly-dopomogu-u-promzonu-avdiyivky

Щось зламалося

Наслідки війни неабияк відчула на собі Наталя Долик. Волонтерка переконана – злоякісну пухлину, яку в неї діагностували кілька місяців тому, спричинила саме війна, точніше, той душевний біль, який вона змусила пережити. Тому Наталя жодного разу не мучилася запитанням: «О Боже, за що мені це?» На щастя, операція пройшла успішно, але жінка все одно відчуває якусь внутрішню пустку. Таке враження, наче щось програла.

Війна підкосила Наталю морально, однак надихнула волонтерку на творчість, і та почала писати дитячі казки. Вони їй сняться. Недавня казка – про дівчинку, яка вміла створювати ангеликів і врятувала від зла все королівство.

Перше емоційне вигорання у Володимира Рожнова сталося вже після другого реабілітаційного заїзду. Чоловік відчув, наче в ньому щось зламалося, наскрізь висохло, навіть дихати йому ледве вдавалося. Протягом кількох днів волонтер намагався відновитися, але відчуття спустошення тільки наростало. Рожнов поїхав у монастир, де прожив майже тиждень. Там познайомився з монахом, який його не лише внутрішньо реанімував, але й став духовним наставником.

Аби уникнути вигорання, Роман Дорожівський завжди порівнює власні негаразди з проблемами, з якими стикнулися вояки на фронті: «Як я можу казати собі, що тут втомився, якщо знаю – там солдатам, які боронять безпеку країни, у цей час холодно чи голодно, іноді страшно і зазвичай геть несолодко».

Роман Дорожівський переконує – йому було б легше зараз зірватися і поїхати на передову воювати, але чоловік розуміє, що тоді до нього і його побратимів ніхто не приїде з волонтерською допомогою.

Значною опорою Романа Дорожівського є дружина, яка з розумінням поставилася до регулярних поїздок чоловіка на схід. А дружина Володимира Рожнова ще й стала соратницею і його найвідданішою помічницею в організації реабілітації для вояків.

reabilitatsijnyj-zayizd-dlya-volonteriv-na-bazi-tvorchoyi-kryyivky

Волонтерська наркоманія

Підприємець, волонтер Юрій Лоп’янецький, який доправляє допомогу на фронт, жартує, що він став наркоманом із волонтерства: «Коли приїжджаєш туди і віддаєш теплий одяг солдату, який у мороз стоїть на КПП у самих тапочках чи в обдертій формі, неможливо передати емоції, які відчуваєш у той момент».

Наталя Долик каже, під час поїздок на передову найбільше надихало те, що для вояків це була значна психологічна допомога. Солдати говорили, що можна нічого їм не привозити, лише самій приїхати, бо немає з ким по-людськи погомоніти. Вони не будуть розповідати про жахіття війни своїм коханим, сестрам чи матерям. Вояки часто телефонували. Когось кинула дружина, в іншого опустилися руки, а дехто передчував близький кінець.

«Львів’янин із позивним Юстас увечері зателефонував і попросив стати хрещеною мамою його ще не народженої дитини, – згадує франківчанка. – А зранку в слухавці почула незнайомий голос, який сказав, що в наборі телефонів Юстаса мій номер останній… «Травми, несумісні з життям. Мені шкода…». Наталя якраз тоді щойно одружилася, тому замість весільної подорожі молодята поїхали на схід забирати тіло друга.

А одного разу їй телефонував боєць просто під час того, як на полі бою збирав розірвані частини своїх загиблих побратимів. Аби не з’їхати з глузду, він мусив із кимось розмовляти.

Руки опускаються

Основним стресовим чинником для волонтера є постійний контакт із бійцями. «Вчора ти передавав посилку вояку, а сьогодні дізнаєшся, що його більше немає на цьому світі. Страшний стрес!» – пояснює Ольга Батуєва.

Юрій Лоп’янецький каже, на початку воєнних дій телефон розривався – кожному солдату треба було допомогти. Найгірше, коли дуже треба, а знайти не вдавалося – хоч бийся головою об стіну. Руки опускаються. «Уявіть: є одна пара берців, яку терміново просять аж чотири бійці. Кому віддати? Віддавали тому, хто зателефонував першим. Але серце все одно розривалося», – каже волонтер. Спершу допомагали тільки хлопцям з Івано-Франківська, потім з Прикарпаття, а тоді вже не було різниці, звідки воїн. Всі стали своїми.

Наталя Долик розповідає, що її найдужче виснажували поїздки на фронт. Півтори тисячі кілометрів ніколи не їдеш у комфортабельних умовах. «Наприклад, останнього разу ми їхали, наче в кабріолеті – з усіх боків задувало, – пригадує волонтерка. – Аби не застудитися, довелося пересісти на мішок із цукром, де на мене регулярно звалювались ящики».

Волонтерку Вероніку Дичковську найбільше обурює людська байдужість до подій у країні, а Володимир Рожнов каже, що чимало сил забирає, коли декотрі «диванні» політологи виправдовують причини своєї інертності і недолугості тим, що, мовляв, у всьому винні Яцек з Порохом.

Наталя Долик зізнається, найсумніше те, що хвацькі бізнесмени второпали, як пробити дорогу до «корита», тож швидко закосили під «атошні» організації і навчилися заробляти на волонтерстві. Заробляють навіть на тому, що возять допитливих туристів-екстремалів «погуляти» біля фронту.

«Дійшло до того, що зараз просто насміхаються з ідейності щирих волонтерів, – обурюється Наталя Долик. – Кажуть, мовляв, ти що, йолоп – не знаєш, що на війні гроші заробляють, а не носяться зі своїми націоналістичними ідеями?»

Волонтерка стверджує, що вона по-іншому не може. Так її з дитинства вчив батько-патріот: ще за СРСР на свята він вивішував на балконі синьо-жовтий прапор, а ввечері вся сім’я разом молилася за Україну. На доньчине здивоване «навіщо?» батько відповідав: «Колись ти зрозумієш, навіщо». Зрозуміла.

alisa-kotyk-na-shlyahu-do-shyrokynogo

Не егоїзм

Волонтерка з Києва Віталіна Маслова, керівник БО МБФ «Творча криївка» і педагог Вальдорфської школи з 15-річним стажем, ще в 2014-му запровадила унікальний в Україні метод відновлення для вояків. Йдеться про творчу реабілітацію, що відбувається у рамках окремих заїздів, досі більшість із яких базувалися у Верховинському районі. Загалом – уже 33 заїзди.

Віталіна Маслова стверджує, що їй вдалося уникнути емоційного вигорання: «Якщо ти надаєш комусь терапевтичну допомогу, то мусиш уміти забезпечити її і для себе». Всі принципи, які фахівці «Творчої Криївки» застосовують у роботі з бійцями, вони також використовують і для самопомочі.

Цікаво, що нещодавно на базі «Творчої Криївки» провели реабілітаційний заїзд для волонтерів з усієї України, оскільки така потреба, як зазначає Віталіна Маслова, з’явилася ще в 2015-му. Чимало волонтерів негігієнічно ставилися до власного ресурсу, віддаючись справі без сну і відпочинку, тому й виснажилися.

Волонтери, які брали участь у реабілітаційному заїзді, зізнавалися, що, піклуючись про інших, вони сподівалися, що їм теж хтось допоможе. А допомоги не було. І це їх дуже ранило.

Віталіна Маслова наголошує, що волонтер має навчитися відпочивати: «Це не егоїзм, це турбота про здоров’я».

«Якщо волонтер сьогодні не потурбується про себе, то хто завтра допоможе хлопцям, які телефонуватимуть із фронту?» – додає Ольга Батуєва.

Невролог, енерготерапевт Віталій Прокопів зауважує: оскільки війна несе в собі надзвичайно важку енергетику, необхідно знаходити час, щоб абстрагуватися від волонтерської діяльності. Коли людина постійно думає про війну, то навіть будучи за тисячі кілометрів від фронту, вона все одно на війні. А де думка – там енергія. Людина починає марнувати свою енергію на негативне мислення, тим самим закопуючи себе у стан глибокого стресу. Звісно, настає моментальне вигорання.

«Якщо ви, наприклад, зараз вдома із коханою людиною чи з дітьми, то в цю хвилину цілковито будьте саме там, а не блукайте думками десь на передовій. Цінуйте конкретну мить, насолоджуйтеся і живіть лише нею», – каже лікар.

Він наголошує, що допомагаючи іншим, варто не забувати про визначення і досягнення власних цілей, які слугують життєвим компасом. Волонтерство не повинно стати самоціллю.

Безумовно, війна залишає гіркий слід у свідомості, але вкрай важливо навчитися перемикатися і концентруватися на позитиві. Це наче пальне – людину має щось гріти зсередини. В іншому разі війна спустошить до самих кісток, не зоставивши нічого, крім гіркого розпачу і образи на цілий світ.

Такий стан, як правило, призводить до виникнення начебто випадкових, але частих стресових ситуацій чи хронічних хвороб, які людина не може вилікувати роками. «А справа ж не в поганій екології, неякісних ліках чи безтолкових медиках, – зазначає Віталій Прокопів. – Річ у підсвідомості, яка зав’язла в негативних думках. Перебуваючи в нещасті, людина притягує енергію нещастя. Майбутнє особи залежить від того, як вона інтерпретує своє минуле і сьогодення».

Близько до Бога

Роман Дорожівський планує доправити допомогу на фронт якраз на День святого Миколая. Подарунків привезуть чимало. «Часто волонтери збирають по селах усе, що місцеві дають, а це закрутки, компоти, картопля… Але солдат від такої їжі не матиме сили воювати. Потрібні калорії. Тому у нас усе починається зі свині, з якої виходить біля 120 л тушонки. До речі, тушонку ми з волонтерами готуємо власноруч. Іноді на це витрачаємо по кілька діб. Цього разу один добрий чоловік пожертвував ще й половину дикого кабана. Я жартував, що після тушонки з дикого кабана хлопці просто не мають морального права програти війну», – усміхається Роман. А ще волонтери готують багато вареників – як правило, на одну поїздку по 200-300 кг. Розкидають на кілька позицій по сотні кілограмів, і бійці вже мають що їсти протягом місяця.

Торік волонтери теж прибули якраз 19 грудня, об’їхали багато позицій. Роман Дорожівський із усмішкою пригадує, що того дня на передовій від Донецька до Лисичанська всі вояки курили дорогі цигарки «Marlboro» та куштували такий смачнючий домашній печінковий паштет, який навіть у вишуканих ресторанах не подають.

«У темні часи добре видно світлих людей», – писав німецький письменник Еріх Марія-Ремарк. Більшість волонтерів одноголосно стверджують – так багато світлих людей, як вони зустріли на війні, ще ніде не траплялося їм у житті. Зрештою, саме це сяйво відважних гарячих сердець не дає волонтерам остаточно згаснути, знову і знову духовно воскресаючи їх.

«Таких щирих очей, як там, я ніколи не бачила», – зізнається Наталя Долик. «У них очі глибокі й добрі», – додає Роман Дорожівський. Він каже: на війні руки дуже швидко чорніють, зате душа ще швидше біліє. Звісно, не у всіх. Війна гідних людей робить ще кращими, а поганих – ще гіршими. Наче в чистилищі – вогонь лише оголює істинну людську сутність.

«Що для мене найважче у волонтерстві? – роздумує Роман Дорожівський. – Знаєте, найтяжче їхати з фронту. Якось дуже гірко залишати хлопців. А ще – там ти настільки близько до Бога…»

Наталя МОСТОВА