Ранок для мандрівників гірськими стежками Карпат починається не з кави, а з автобуса до села Стара Гута. Місцеві жителі, звиклі до напливу туристів, особливо влітку, байдуже кивають головою в бік маршруту, інколи трохи прискіпливо оглядають тебе з ніг до голови.

Автобус зупиняється біля магазину, що фактично є стартовим пунктом подорожі. Звідти розходяться декілька маркованих шляхів до заліснених хребтів Ґорган. Усе в селі, попри те, що через нього щороку проходять тисячі туристів, нагнітає. Мальовниче, оточене з усіх боків гірськими вершинами, ніби захищене від повсякденності та суєти, на жаль, не манить.

Дуже контрастне: безліч дерев’яних, гарно складених будиночків, які явно свідчать про певний статус своїх власників, поряд з акуратними, але помітно біднішими помешканнями місцевих жителів. Причому перші, на мій погляд, ніби порушують устрій власне гірського села, ніби створюють дисбаланс.

До загальної дисгармонії додається сміття, якого неймовірно багато навколо автобусної зупинки. Можливо, смітник поряд має здатність бути невидимим. А можливо, туристи, які приїжджають, не планують повертатися. Інакшого логічного пояснення не виникає. Ніхто особливо не придивляється, адже дорога селом займає близько п’ятнадцяти хвилин. Плавно пустіють узбіччя, на зміну хатам йдуть дерева. 

У момент, коли починаєш набирати висоту, забуваєш про все: спершу важко і йти, і дихати, і думати. Періодично з’являються думки повернутися назад, поки перед очима не відкривається краєвид, що вартий не одного кадру. Чим вище, тим більше запалюєшся, бажання рухатися вперед подвоюється, втома зникає, повітря стає чистішим, а сонце – ближчим.

Наш маршрут тривав три дні й ділився на декілька етапів. Першого дня ми пройшли близько семи кілометрів від Гути до місця ночівлі, а водночас відправної точки власне гірського маршруту – полонини Боревка (стара назва – Погар). Місце дуже прохідне. Тут є інформаційний вказівник з картою, що позначає маршрути на Ігровець, Лопушну та обидві Сивулі.

Зазвичай більшість мандрівників просто проходять через полонину, бо так пролягає шлях на чергову вершину чи додому. І це помітно неозброєним оком. Щоб розкласти намет і зробити місце для вогнища, нам довелося прибрати. За кимось. За такими ж людьми, як і ми самі. Для цього згодився порожній пакет, що десь знайшовся у наплічнику.

Після ночівлі ми прибрали за собою. Сміття склали у пакет і продовжили шлях у напрямку гори Лопушна. Пакет несли по черзі четверо хлопців з нашої компанії із шести людей. У вщерть забитих наплічниках місця йому не знайшлося.

Краса по дорозі заворожує наскільки, що думати і звертати увагу на щось, окрім гір, неможливо. Гірська стежка, що пролягає спершу через ліс, а потім щораз набирає висоту, вабить наскільки, що починаєш навіть боятися моменту, коли вона закінчиться і доведеться вийти на гірський хребет. Дарма, бо там від захоплення перехоплює подих ще більше.

Екватор хребта та кульмінація нашого  походу – гора Велика Сивуля, що стала передостанньою вершиною після гори Лопушна (1772 м) та перед горою Мала Сивуля (1818 м).

Висота Великої Сивулі – 1836 м. Коли ти так високо й бачиш велич цієї гори, то залишається лише насолоджуватися неземною красою, вдихати тишу та гірське повітря так ненаситно і багато, щоб вистачило до наступного походу в гори. А там боїшся дихати, щоб не налякати спокій, і боїшся існувати, бо вибиваєшся з природної гармонії таких незворушно-гарних Карпат. А тоді спускаєшся на полонину Рущина, і вся гармонія, здається, залишається вгорі.

Полонина дуже миловидна, з неї відкриваються неймовірні краєвиди. Тут починається річка Бистриця Солотвинська, а недалеко ще одна родзинка Карпат – урвище Пекло. Місця дуже багато: з одного боку видніється Сивуля, з іншого – підпирають небо височезні смереки. Особливо затишний, навіть казковий, вигляд полонина має вранці, коли ще холодне сонце пронизує вранішній туман, що буквально розливається всюди й аж ніяк не спішить підійматися вгору. Часто тут пробігає табун коней, які дозволяють годувати себе хлібом та цукром, а потім звично позують об’єктиву камери. Кращого місця для ночівлі годі шукати. Але картину позитивних вражень різко псує сміття…

Існує не одне нагадування для туриста, де чорною або агресивною червоною фарбою акуратно виведені прохання не смітити. Одна з таких таблиць навіть подає інформацію про час розкладу металевих банок, пляшок, поліетиленових пакетів. А в кінці великими буквами напис: «Невже ти хочеш залишити ЦЕ своїм дітям? Забери своє сміття з собою». І під цією табличкою дуже символічно, майже композиційно викладена гора пляшок, бляшанок та іншого непотребу!

Таких сміттєвих «локацій» у горах безліч. Ба більше, деякі банки та пакети взагалі самотньо всіяли простори полонини, мабуть, так і не знайшовши місця в загальних купах сміття.

Знову, щоб розкластися на ночівлю, нам довелося прибрати невеликий периметр, де б могли розміститися намети та вогнище. Ранок видався привітним, а залишати нічліг та вершини позаду довелося у дощ. Висоти ставало менше, дощу більше. Розмовляти не хотілось, кожен хотів побути наодинці з горами.

Коли остаточно зникає висота, то з’являється розбита колесами вантажних машин ґрунтова дорога назад до Гути. Йти нею на початку походу в суху погоду доволі непогано, але назад, враховуючи супровід  дощу, наплічник, загальну втому та відсутність вже звичного краєвиду, м’яко кажучи, не дуже.

Приблизно 12 км дуже сумнівної пішохідної прогулянки – і ось місце, звідки все й починалося, – Стара Гута, автобусна зупинка, де шестеро осіб з шістьма наплічниками вирішили сховатися від дощу. Зайшли в магазин і чемно запитали, чи можна викинути пакет зі сміттям, який ми несли близько 20 км.

«Ви нам сміття тут своє не лишайте!» – почули у відповідь від продавчині. І справді – ми несли його 20 км з гір, лишилося не так багато додому…

Олеся ПАРФАН