Вибачень не чекаю

Ні від кого не чекаю вибачень, але також не збираюся просити вибачення. Як внучка лемків/бойків, переселених у рамках операції “Вісла”, народжена в Польщі, вихована в українсько-польській культурі, я маю на це право. Чесно кажучи, після 40 років свого життя я вже не хочу чути безперервного звинувачення і примусових вибачень. Вони належать лише безпосереднім жертвам з двох сторін, моїм дідам і дідам моїх польських колег.

На жаль, важка історія польсько-українських відносин є ще предметом дуже бажаним, особливо серед популістів. У тому звинувачую виключно політиків з обох сторін. Кожна влада є популістською, кожна зі сторін використовує емоції суспільства для своїх власних цілей. На щастя, кожна влада є також тимчасовою.

У 1947 році була проведена акція “Вісла”, але це також дата заснування “Культури париськієй” Єжи Гедройца – журналу, в якому увага інтелігентів, письменників обох країн зосереджувалася на стандартизуванні і поліпшенні відносин між Україною та Польщею. Чекаю з нетерпінням, коли засоби масової інформації вже нарешті почнуть говорити про такі історичні постаті та їхні стосунки і співпрацю, як Єжи Гедройц, Іван Лисяк-Рудницький, Юрій Лавріненко, Богдан Осадчук, Борис Левицький, Чеслав Мілош, Яцек Куронь і багато інших.

Вже час нарешті почати освіту обох націй, щоб наступні покоління не бігали по вулицях з дурними текстами. Цього я очікую від інтелектуальної еліти обох народів.

Пів свого життя я прожила за океаном, і з моєї далекої точки зору, Польща та Україна ведуть себе часом так, ніби існують на ізольованому від решти світу острові, де найбільша проблема – це пам’ятник на подвір’ї сусіда. Просто чекають, як в засобах масової інформації інших країн почнуть циркулювати жарти про любов українців і поляків. Може, іронія тут і недоречна, проте інші країни також мають свої нецікаві сторінки «добросусідських» відносин і при цьому змогли перейти до наступного рівня. Залишмо історичну пам’ять для істориків, продовжуймо традицію цивілізованих народів. Минуле не зміниться.

Сьогодні, в ХХІ столітті, наша увага повинна бути зосереджена на тому, що безпосередньо впливає на наше життя. Невдовзі ми всі будемо світитися, як лампочки, від токсичних і генетично модифікованих продуктів харчування, які продає нам «Монсанто». Генеральний директор «Nestle» нещодавно заявив, що доступ до води не належить до основних прав людини, а «Nestle» помпує воду з озер і річок по всьому світу безкоштовно, тільки щоб потім нам продати.

Зникає вода, ліси, хімія стає нашим хлібом насущним, терористи й окупанти ховаються за кожним кутом, мільйони людей голодують, тисячі гинуть у війнах…

І тому я вже не хочу чути про те, що було. Кого я пам’ятаю і шаную, це моя персональна справа і моє сумління. Я не збираюся вибачатися за минуле і вибачень ні від кого не очікую. Думаю, ми всі будемо падати на коліна перед наступними генераціями за те, що ми зробили з нашою землею.