Вивихи від Моха

Днями

СТУДЕНТИ

Подруга перевелася до нового навчального закладу. Скаржиться мені: «Нас розбили на дві групи, в одній – німецька мова, в другій – англійська. Я в німецьку потрапила! Я ж до цього англійську вчила!» – «Ти просила, щоб тебе перевели?» – питаю. «Так, я у куратора просила. І не я одна, багато дівчат підходили». Я обіцяю зайти до директора навчального закладу, домовитися. Увечері вона вголос вчить німецьку мову. Я на автоматі перекладаю словосполучення, потім спохвачуються: «Ти що зараз вчиш?» – «Німецьку». – «Це ж англійська! Хто тобі сказав, що це німецька?» – «Учитель…» Ось так ненав’язливо викладач перевірив знання англійської у групи студентів, які “до цього вивчали англійську мову”.

Якось

ГЕНІЙ

Колись у нас в інституті був один студент-геній. Звали його Коля. Він був справжнім генієм – мав міцні відхилення у розумовому розвитку і особливий дар у вигляді фотографічної пам’яті безлімітного обсягу. Вступив він, зрозуміло, сам – математика і тест були для нього букварем, а трійка за твір, написаний без єдиної помилки, все одно давала прохідний бал (на творі відокремлювали блатних від неблатних, бо завжди можна довести, що ти нехай дуже грамотний, але не Шевченко). Так от, на іспитах Коля відзначався як зірка. І викладачі його відверто побоювались, бо Коля нерідко йшов у наступ там, де інші, боязливо підібгавши хвіст, бігли світ за очі. Апогеєм стала сцена на одному із загальних іспитів, вже не пам’ятаю, з чого конкретно, але предмет був лютим, тим більше, що приймати його замість нашого викладача-доцента зголосився завідувач кафедри, колишній вельми заслужений і навіть відомий у світі професор. Далі сцена: всі тягнуть білети, розсідаються, Коля піднімає руку. Нуль реакції. Коля продовжує тримати руку. Нуль реакції. Коля не витримує, встає і сідає навпроти екзаменатора. Далі діалог: «Микола Мартинюк?» – «Я!» – «Давайте заліковку». – «Але як? Нікому ж не ставили автоматів! І обіцяли жорстко дерти! (В цей момент аудиторія напружується по самі помідори)». – «Миколо, давайте заліковку. Дерти дійсно обіцяв. І буду. Тільки я, а не мене! І не треба на мене так дивитися, Мартинюк!»

Колись

Сталося це під час мого навчання на першому курсі університету. Hа першому занятті з фізкультури тренер вишикував нас, волейбольну групу, в ряд і запитав: «Який курс?» Перший в строю вигукнув: «Перший!» Сусід подивився на нього і невпевнено сказав: «Другий». Наступний зовсім вже невпевнено подивився на них і сказав: «Перший». І пішло по ланцюжку: “перший – другий – перший – другий”. Тренер мовчки стежив поглядом за нами, як за дебілами. Ідіотизм ситуації поглиблювався тим, що кожен, в тому числі і я, смутно усвідомлював, що відбувається щось не те, але тим не менше, як тільки черга доходила до нього, жваво вигукував свій номер. Коли черга дійшла до кінця, останній студент в строю, напруживши пам’ять і згадавши шкільні уроки фізкультури, зробив крок вперед з вигуком: “Розрахунок закінчено!” Тренер ще трохи подивився на нас мовчки і сказав: «Взагалі-то я запитав, який курс. Втім, тут і без слів ясно…»