Вивихи від Моха

Днями

СУШІ

Подруга переїхала на нову квартиру, біля її нового будинку є міні-кафе, де продають суші. На зразок: стійка, за нею роблять суші (5-7 хвилин), пакують, береш пакет і йдеш додому. Зайшли ми, подруга каже: “Якщо сьогодні не отруюсь, буду сюди постійно ходити”. З глибини приміщення за стійкою лунає виразне: “Чув? Переробляй!”.

Якось

ДИРЕКТОР

Знайомий розповів. Далі з його слів.

– Мій колишній директор добряче дратував мене, поки працював на цій посаді. Ми гарували, як віслюки, всюди аврали, а в нього, коли не зайдеш, просто оаза відпочинку. Сидить сам, нічим не зайнятий. Не ховаючись, дивиться футбольний матч. Нікому узагалі не потрібен. Одне добре – сидить від дзвінка до дзвінка. Завжди і для всіх доступний, будь-яке питання вирішує за лічені хвилини. Особливо я оцінив легкість відправлення у відрядження. В іншій конторі мені для цього доводилося 17 (!) підписів збирати і плодити том документів. Метушні на два тижні. А тут казка – усні хвилинні дебати. Я обґрунтовую – у відповідь летять два-три питання. Точні, як акупунктура. Він взагалі був мовчазний. Цілком міг послати подалі за результатами дебатів, ввічливо. Зате коли він казав «ОК» і повертався до перегляду матчу, далі наставало диво. Від мене не було потрібно жодного папірця. Все крутилося само. Я називав його секретарці день і годину, не пізніше яких я повинен був прибути в те чи інше місто і не раніше яких звідти виїхати. З цих моїх слів нізвідки з’являлися: наказ про відрядження, службове завдання, заявка на зовнішній сервіс. Купувалися квитки, бронювався готель, організовувався трансфер, оплачувався оргвнесок конференції, віза і медична страховка – все це без моєї участі. Мене запитували вибрати з пари готових варіантів і щось підписати. Такий сервіс доступний зараз хіба що ректорам великих університетів. А я просто менеджер середньої ланки. Не по Савці свитка. Але люди швидко звикають до хорошого. Зрозумів я, кого ми втратили з міцною репутацією директора-нероба, коли його дуже недобре змістили і призначили нового. Молодого і завзятого. Вникав у всі деталі, завів вичерпні регламенти. Ми їх місяців три писали в наказовому порядку, але ні в кого сил не вистачило дочитати продукцію сусіднього відділу. Зараз він теж історія – давно звільнили і його, і людину, що його призначила, і його начальника, і начальника його начальника. Запам’ятався грою жовнами і тим, що я вагався прориватися в його кабінет з нагальними питаннями. Там завжди стояла жива черга з інших семи начальників відділів. Документацію стосовно відряджень довелося писати самому і збирати численні візи. Усні дебати про те, чи треба їхати взагалі і навіщо, розтягувалися до години – чоловік явно був не в темі і з ентузіазмом в неї входив. Потім скінчилися пластикові стаканчики в диспенсері для холодної і гарячої води. Потім і сама вода. Далі накрився картридж кольорового А3-принтера. За деякий час закінчився папір і для звичайного. Почала руйнуватися мережа. Звільнилася половина співробітників. Втім, п’ятеро з них, самі красуні, практично одночасно пішли в декрет. Дві з них потім навіть народили в один день. У всіх цих відходах новий начальник всерйоз підозрював хитрі інтриги попереднього. А у мене з’явилась ностальгія за колишнім директором-неробою. Зідзвонився, зустрівся з ним у ресторанчику. Поговорили про життя. Він тепер генеральний директор великого видавництва. «Роботи, власне, ніякої, – сказав флегматично. – Сформований колектив, хороший головний редактор. Випуск зробить. А моя справа – щоб завжди був папір для наших туалетів і для нашої газети». Сказав саме в такому порядку. Саме з таким, дуже м’яким наголосом. «Футбольні матчі на новій роботі, як і раніше, дивитеся?» – примружившись, запитав я. – «Ну, так. А що там ще робити?»

І взагалі…

Помер чоловік, втомився від життя. І собака з ним – не зміг без господаря, помер на його могилі. Йдуть, стежка. І ось – двері. «Ласкаво просимо у світ вічного блаженства, – каже той, хто стоїть біля воріт. – Вам сюди! Ви заслужили!». Чоловік радісно за ручку хап – і раптом чує: «З собаками вхід заборонений». Дивиться на собаку, собака на нього. Йдуть далі. Знову двері – «Вічний дебош»! Ех! Дівки танцюють! Ті, що біля дверей, весело махають рукою, мовляв, заходьте до нас! Чоловік до них – та ж історія. «З собаками не можна». Постояв-постояв, подивився на собаку, той на нього, і пішли далі. Чоловік не відразу далі пішов, зачекав, собака зрозумів, що забарився. Аж ось і треті двері на їхньому шляху. «Мудрість і вічний спокій, радість відпочинку, довгоочікувана гавань». І ще один воротар, такий люб’язний: «Ми вас давно чекаємо, все для вас… Вибачте, з собаками не можна». Собака розуміє, відходить вбік. А навколо чоловіка попередні воротарі в’ються, дверима своїми розмахують – далі, мовляв, шляху немає. Далі шляху і справді немає – стежка впирається у страшну прірву. І на краю її сидить той самий собака. Чоловік зітхає і йде до нього. І з цієї прірви раптом виникають нелюдські врата, від яких випромінюється небесне світло, перед ними постає апостол Петро з ключами на поясі і каже: «Усе. Ці зі мною». Чоловік раптом і бовкнув, несподівано для самого себе: «Я без собаки не піду». А апостол Петро відповідає: «У нас якраз вхід для тих, хто друзів не кидає».

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!