Вивихи від Моха

Днями

САНІТАРИ

Субота. Ніч на неділю. Біля нічного кіоска стоїть машина. Водій купує цигарки. А на пасажирському місці сидить молода і дуже приваблива лікарка. Блондинка. До кіоска  підвалює компанія п’яних в дошку молодиків років по 20 – напевно, за пивом. Після нетривалого розглядання дівиці у їхніх мізках визріває рішення, і починається серія своєрідних загравань на зразок вмовляння піти з ними випити і потанцювати. Після природно рішучої відмови дівчини у них виникає інша ідея, мовляв, по-доброму не хочеш – давай по-злому, і молоду лікарку пробують витягти з машини. Водія, який підскочив на допомогу, бабахнули по голові, і він чинити опір більше не в змозі. Невелика черга біля кіоска розсмоктується від гріха подалі. І тут – в машини відкривається «зад». І з кузова виходять троє санітарів. Це була машина психіатричної допомоги. Санітари там – самі розумієте. В кузові вони залишили прикрученого до носилок буйного, якого пов’язали за півгодини до цього. Вдале втихомирення було обмите його учасниками прямо там, в кузові. Обмите теж по-медичному. Тобто дуже обмите. Санітари наближаються… Десь через 20 хвилин поблизу проходитиме черговий патруль, який буде змушений зауважити і перервати милий серцю санітарів процес. Група п’яних молодиків з обличчями різного ступеня зім’ятості бігає один за одним навколо мікроавтобуса, зупиняючись після кожного кола перед трьома лікарями-здоровилами і хором голосно рапортуючи: «Товаришу старший санітар Ордена Леніна і Ордена Трудового Червоного Прапора міської лікарні, урочистий пробіг імені товариства Червоного Хреста і Червоного Півмісяця виходить на енне коло! Дозвольте продовжувати рух?!» Залишається тільки припускати, через що їм довелося пройти, бо всю цю ахінею вони вимовляли без запиночки.

Якось

КАТАКОМБИ

Знайомий розповів. Йду вночі незнайомим районом, з ровером в руках (катався, заблукав). Забрів у якісь катакомби. Йду вузенькою стежкою – тут стіна, там стіна – і бачу, що шлях мій  лежить прямо повз натовп з восьми морд досить-таки бандюкастого вигляду, які вже активно прицінюються до ровера, плеєра і до решти мого майна. А катакомби огого! І в моїй голові крутиться одна думка: “Ну, якщо мене тут закопають, то Ірка і Катька мене потім не знайдуть точно”. Але я не здаюсь! І з широкою посмішкою і відкритими обіймами прямую до морд з радісним вигуком: «Пацани! Дорогі! Ось ви якраз мені і потрібні!» Морди отетеріли: вони могли очікувати від лисого вусатого дядька чого завгодно, але тільки не такої щирої любові. Нарешті у когось із них прорізався голос: «Для чого?» – «Та я, братці, заблукав, у вас тут такі лабіринти! Розкажіть мені, як звідси вийти». Морди, очманівши, показали: «Он там, бачиш, прохід, потім наліво, направо і прямо до зупинки вийдеш». – «Дякую, друзі!» – все з тією ж широкою доброзичливою посмішкою відповів я і погнав разом з велосипедом у вказаному напрямку. Але те, що мені відповіла оторопіла і, здається, взагалі на одних рефлексах, морда, з якою я розмовляв, я не забуду ніколи: «Бережи себе».

Колись

СПІВАК

70-й рік. Львів. Двадцятиліття військового округу. Міський театр, після урочистої частини – концерт. У залі весь бомонд: від міста, області і власне від округу, представники з Києва. Багато з жінками. На сцені з мікрофоном у колі світла і в загальних сутінках виступає запрошений артист і співає проникливо: “Ти, моя мелодія…” Сцена незнайома, софіт сліпить. Артист спотикається і летить в оркестрову яму, рефлекторно не випускаючи з рук мікрофона, і з ями на весь зал без паузи долинає: “Ой, б…дь!” Завіса.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!