Днями

СПІНІНГ

Дзвонить телефон. «Алло, Василь Юрійович? Це Федір, домоправитель заміської резиденції». – «Так, Федоре, це я. Щось сталося?» – «Я просто хотів вам сказати, що ваш папуга… помер». – «Як помер? Мій папуга? Призер міжнародних змагань?» – «Так, шеф». – «Чорт, я на нього угробив купу грошей. Від чого він помер?» – «Він з’їв тухлятини». – «Тухлятини? Хто його нагодував тухлятиною?» – «Ніхто, він сам поклював м’яса здохлого коня». – «Якого коня?» – «Вашого арабського скакуна». – «Як, мій жеребець теж мертвий?» – «Так. Він тягнув воза з водою і не витримав». – «Ти що, з глузду з’їхав? Який віз з водою?» – «Якою ми гасили пожежу». – «Господи, яка пожежа?» – «Так, шеф, у вашому домі. Фіранка загорілася від свічки». – «Якого хріна!! Ти хочеш сказати, що моя садиба згоріла від однієї свічки?» – «Так, шеф». – «Навіщо ти запалив свічку, придурку?» – «На похорон». – «Який до біса похорон?!» – «Ваша дружина, шеф. Вона прийшла пізно вночі, я подумав, що це злодії, і вдарив її вашим новим спінінгом…» Довга мовчанка… «Федоре, якщо ти, скотино, зламав цей спінінг, тобі кінець!»

Якось

Так склалось, що я став присяжним засідателем у суді. Раніше я думав, що на самому початку зрозуміло, хто поганий, а хто хороший. І що вислуховувати адвокатів і обвинувачів потрібно лише для того, щоб було зрозуміло, чи вистачить обвинуваченому кілька років колонії, чи треба вліпити по повній. Перше ж засідання перевернуло моє уявлення про суд з ніг на голову. Все почалося з промови обвинувача на адресу обвинуваченого. Що, мовляв, є на світі дуже хороший хлопчик 19-ти років, який ну дуже позитивний, не п’є, не курить, вчиться в університеті – ну, і т.д. і т.п. І на цього ангела напав здоровенний мужик, побив його і зламав на кожній руці по пальцю. Монстр! До в’язниці його! Доклав фотографії хлопця відразу після бійки, довідку з медустанови. Подивившись на фото, я подумав, що хлопця, напевно, кінь копитом вдарив в обличчя 2-3 рази, а потім копита об нього ж і витер. Один великий синець на весь фейс і безліч подряпин. Руки загіпсовані. Бідолаха. Але якось це не в’язалось з дідусем, який сидів за ґратами в очікуванні вироку. Дід – типовий Карл Маркс, тільки сивий. Як він так зміг побити хлопця, причому фізично розвиненого, – незрозуміло. Промова адвоката все прояснила. Далі від першої особи: «Я пенсіонер, пенсії не вистачає, тому працюю в житловій конторі електриком. Коли я виконував планову роботу, пов’язану з відключенням електрики, на майданчик вибіг потерпілий зі звинуваченнями на мою адресу, що треба попереджати про відключення, він, мовляв, не встиг зберегтися, і тепер йому доведеться рівень у грі заново проходити. Я його послав, тому що оголошення висить на вхідних дверях під’їзду і це його проблема, що він його не прочитав. Той пішов, але через пару хвилин повернувся і почав у мене стріляти з травматичного пістолета. Добре, що була зима і я куфайкою прикрився, та й стрілок він так собі, з усієї обойми влучив лише два рази. Боляче, звичайно, але терпимо. Коли обойма закінчилася і хлопець захотів перезарядити травмат, я вирішив напасти на нього і тріснув його розвідним ключем, який був у мене в руках. Але тип почав втікати від мене, а я вже старий став для пробіжок, тож кинув йому навздогін той ключ і поцілив. Пацан від цього впав і розбив свою морду об бетонну підлогу. Я вирішив забрати ключ, адже він конторський. Підійшов до нього. А щоб він у мене не став більше стріляти, вдарив пацана ключем по вказівному пальцю, в результаті чого зламав його». Адвокат: «А чому тоді у потерпілого зламані обидва вказівні пальці?» Обвинувачений: «А я згадав, що він стріляв у мене з лівої руки – лівша, отже, і по іншому пальцю теж ключем вдарив». Мужика виправдали.

І взагалі…

Одна бабуся сиділа на лавочці в парку й кидала крихти птахам. Мимо проходив чоловік, який подивися на птахів і, дорікаючи старій, сказав: «Ось ви тут крихтами птахів годуєте, а в Африці, наприклад, діти голодують…» – «В Африці?! Але ж до Африки мені крихти не докинути», – виправдовуючись, відповіла старенька.