Днями

СКІНХЕДИ

Історія з життя знайомого журналіста. Розповів він особисто. Якось раз він їздив до Німеччини по роботі, пізно повертався у свій номер, на вулиці ні душі. Сам він не зовсім слов’янської зовнішності, і раптом йому назустріч пре натовп німецьких скінів. Починають щось кричати і всі гуртом на нього ринули, він офігів і накивав п’ятами, вони його вже майже наздогнали, коли він перебіг дорогу на червоне світло… Всі скіни зупинилися і стали чекати, поки засвітиться зелене. Надворі ніч, жодної людини, жодної машини… Німці, блін.

Якось

ІГРИ

Знайома розповіла. Нещодавно потрапила мені до рук книга з психології «Ігри, в які грають люди». І згадався мені випадок з далекої юності. Багато років поспіль у моїх батьків відбувалися скандали, що починалися з одного й того ж. Батько підходив до телефона і просив матір продиктувати домашній номер сім’ї друзів для, так би мовити, спільної організації дозвілля. Мама зосереджувалася, зводила очі до стелі і починала повільно говорити: «Двааааа… (Пауза.) Девяноооосто ………. шііііііість …. (Пауза.)». У батька-холерика уривався терпець на третій цифрі, і він починав кричати, щоб вона говорила швидше. Мати повільно переводила на батька погляд, потім знову зводила очі до стелі і незворушно продовжувала: «Не перебивай, я так не можу зосередитися… Двааааа… (Пауза.) Девянооосто шіііііість … (Пауза.)» – «Ти знущаєшся!» – вибухав батько, кидав трубку, а заодно ще щось, і забава була вже вдома. Нікому нікуди вже не треба було ні дзвонити, ні йти. Одного разу я вирішила зробити добру справу, але, як відомо, жодна добра справа не залишається безкарною. Заштовхавши батька в кімнату і закривши за ним двері, я взяла листок паперу і фломастер, глибоко вдихнула і попросила маму продиктувати номер повністю. Диктування відбувалося за відомим сценарієм, але я зціпила зуби і записала номер до кінця. Потім переписала великими цифрами і приклеїла скотчем над телефоном. Страшенно задоволена собою, я продемонструвала батькам напис і стала чекати похвали. Ха, от наївна! Такої підлості батьки від мене не чекали. Вони так розгубилися, що навіть не змогли придумати, за що мені дати прочухана. Обоє образилися і не розмовляли зі мною три дні. Я, через свою недосвідченість, ще дивувалася, мовляв, що не так? Це тепер я розумію, що зламала їх улюблену гру. Не можна відбирати улюблені іграшки ні у дітей, ні, тим більше, у дорослих.

Колись

ЧАРОЧКА

В часи моєї давньої молодості нецнотливість вважалася злочином гіршим, ніж зрада Батьківщині… Один мій колега з роботи напросився в гості до вдовиці. Взяв спиртне (коньяк “Білий лелека”) з собою і шоколадку… Випили вони, сидять, дивляться фільм про війну. А вона то на кухню бігає, то поправить штори, то ще щось там робить… Він не розуміє, чого їй не сидиться на місці – ніяк йому її полапати не вдається, щоб після цього і до трусиків потягнутися. І він за нею на кухню поволочився, щоб час не втрачати… “Випадково” підвернулась вона під руку, він і давай її мацати! А вона нібито розтанула і пропонує: «Давай ще по чарочці?» А шоколадка скінчилася, і вдовиця каже: «Там на верхній полиці, в шафі, є цукерки…» Видно, на свято запасла. Поліз він туди, а перед цим з неї і ліфчик стягнув, і вже за трусики взявся і зрозумів, що вона не проти, тільки от чарочку з цукеркою треба перехилити… У такій ейфорії поліз він за цукерками, так як загримить зі стільця! Руку зламав і ключицю. Боляче, каже, сльози біжать, не може зупинити… Думає, швидше б вона швидку викликала, немає більше варіантів з бідою впоратися. І каже він їй: “Давай скоріше!” А вона йому відповідає: “Ну добре, давай і без чарочки!”