Днями

КОРМ

Стою в черзі, чую розмову дівчини і продавця. «Купила у вас кілька днів тому корм для кішки, а вона його категорично відмовляється їсти. Я думала, може, вона не звикла, зголодніє – прибіжить, але вона навіть не доторкнулася до нього, ходила голодна! Корм у вас прострочений або неякісний! Дайте мені номер телефону директора і принесіть книгу скарг!» – «Як називається корм?» – «Барс». – «Дівчино, це не корм, це пісок для туалету…»

 

Якось

БОМЖ

Якось великою компанією ми сиділи в гостях у наших друзів, попивали віскарик. Ну, і як завжди, трохи не вистачило, а година вже пізня. Господар дому, Сашко, терміново був відправлений у супермаркет за пляшкою, а дружина йому ще й сміття дала, щоб по дорозі викинув. Саня у нас хлопець немаленький. Плечі широкі, морда здорова… Підходить він до смітника, щоб викинути сміття, а там миршавий мужичок у лахмітті риється. І так Сані стало незручно, що в кризу він віскі балується і баликом закушує, в той час як люди на смітнику їжу шукають… Вирішив він дядька нагодувати. Про що йому і повідомив. Дядько зніяковіло відмовлявся, дякував і задкував від нашого Сані. Але від нього так просто не відбудешся. Зі словами “Б’ють – біжи, дають – бери” він потягнув бомжа в магазин. Там, купивши алкоголь, закупив і подарунок для бідного чоловіка. Вареної ковбаси, пива, хліба, якихось консервів – словом, продуктовий набір. З почуттям виконаного обов’язку Саня попрощався з мужиком, на прощання поплескавши його по плечу і сказавши щось на зразок: “Не переживай, все налагодиться” пішов до нас. Далі був ранок. Сашко прогрівав свій «Рено», стрибаючи біля нього від холоду і заздрячи «Лексусу» з автоматичним дистанційним прогрівом, який тихенько гудів поруч. Через п’ятнадцять хвилин до «Лексуса» зійшов власник. Той самий мужичок, якого вчора наш Саня зустрів біля смітника! В добротному пальті і з годинником, дорожчим від Сашкової машини! На німе питання мужик розповів свою версію вчорашнього: “Я випадково викинув флешку з фінансовими документами. Дочекався темряви, переодягнувся і поліз у контейнер шукати… А тут ти!” – “А чому ж ти не пояснив?” – “Та я намагався, але ти мене не слухав! Я злякався, що зараз по голові отримаю, вирішив змиритися”.

 

Колись

НУРСИКИ

Афганістан, кінець 80-х років, неспішний вихід радянського контингенту. Два особливо підприємливих прапорщики на ринку підходять до найбільш шанованого торговця.

Прапорщики: Слухай, шановний, у тебе часом нурсиків немає? (Нурсик – ковпачок від некерованого снаряда “НУРС”. Абсолютно даремна річ, після зняття викидається.)

Торговець: Нурсиків? Ні, немає, а що це таке? Скільки вже торгую, а вперше чую.

Прапорщики: Ти що, це ж зараз стратегічно важливий товар! Словом, якщо знайдеш – дай знати, купимо за будь-які гроші і в будь-якій кількості.

І прапорщики йдуть геть. Через тиждень до торговця підходять два солдати.

Солдати: Шановний, нурсики бажаєте придбати? У нас є 10 штук, віддамо по рублю за штуку.

Торговець згадав, що загадковими нурсиками цікавилися прапорщики, і, купивши всі десять, пішов до них.

Торговець: Ось я вам нурсики приніс. 10 штук.

Прапорщики: 10? Ну, давай ми їх у тебе по два рублі за штуку купимо.

Торговець зрадів, бізнес попер, так би мовити, продав нурсики з подвійною вигодою. Через тиждень до нього підходять ті ж два солдати і знову продають 10 нурсиків по рублю за штуку.

Солдати: Слухай, може, тобі ще нурсики потрібні?

Торговець: Як повітря, потрібні!

Солдати: А скільки купиш? У нас багато є.

Торговець: Все, що є, куплю.

Торговець знову пішов до прапорщиків і продав їм 10 нурсиків по 2 рублі, обіцяючи днями поставити їм велику партію. Через пару днів до торговця приїжджають солдати на «КамАЗі», повному нурсиків. Торговець всі свої гроші вклав, позичив у братів, у сусідів на ринку і скупив всі нурсики. Але як не шукав він після цього прапорщиків і як не намагався втюхати свої нікому задарма не потрібні нурсики, нічого в нього не вийшло.