Вивихи від Моха

  • Днями

    ДРУЖБА НАРОДІВ

    У київському тролейбусі два негри, звичайні, темно-лілові, з чорними короткими стрижками і світлими долонями, їдуть, тримаючись за поручень і дивлячись у вікно. Вони погойдуються над маленькою китаянкою, яка сидить, втупившись носом у смартфон.

    – Вибачте, – цікавиться один негр у кондуктора, низької жіночки з широкою спиною. – Ми доїдемо до Дрогожічі?

    – Що? – від несподіванки кондуктор не відразу розуміє, чого від неї хочуть.

    – Ми доїдемо до Дрогожічі?

    Кондуктор підозріло оглядає негрів.

    – А вам навіщо?

    Негри переглядаються.

    – У справах.

    Кондуктор не встигає відповісти.

    – Доїдете, – каже раптом китаянка, вимикає смартфон і встає з місця. Вона загинає пальці у негрів перед носами. – Одна. Друга. Третя зупинка.

    Тролейбус відкриває двері. Китаянка виходить на зупинці.

    – Бач, яка дружба народів, – каже кондуктор чомусь мені і просувається далі.

     

    Якось

    КОМПОЗИТОР

    Сидить вдома композитор. Роботи немає. Грошей немає. Криза… І тут дзвінок. Телефонує приятель, режисер: «Слухай, мені тут до фільму темка потрібна на фінальні титри. Заграти щось простеньке. Прем’єра через два тижні, гину, рятуй!»

  • – Запросто! Розкажи тільки, про що фільм, щоб я з музичною темою не схибив.

    – Та в ньому взагалі музики немає! Тема тільки для титрів потрібна. Ну, уяви собі: з сухого дерева лист повільно зиґзаґом падає на мокрий асфальт, і як тільки долітає до землі, починається твоя тема і титри.

    – ОК. Через тиждень зроблю.

    І композитор з “голоду” створив неймовірно красиву, чудову музику – хоч зараз на “Оскар”. Ну, і відправив режисерові. Той відповів, мовляв, все гаразд, і запросив на прем’єру… Приходить композитор – зал порожній. Тільки на гальорці парочка літня сидить – обом далеко за 80. Ну, думає композитор, ясна річ – драми нині не в ціні, нікого, крім старичків, не цікавлять. Сів він, світло погасло, і почалося… На тлі природи мужик самозабутньо відривається на моделі з величезними, як баскетбольні кулі, цицьками. Далі – більше, ще парочка підійшла, помінялися… Потім ще негри, каліки, карлики –все це кодло вже в екран не поміщається. Потім взагалі собака прибігла! Спочатку собака всіх віддерла, потім всі її…

    І тут камера бере крупний план, наїжджає на сухе дерево, на листок, листок зривається і повільно падає зиґзаґом на землю, звучить неземна, чудова тема і йдуть титри. Вмикається світло… Композитор сидить в шоці, червоний, як помідор, від сорому. Думає собі: “Ну, скотина цей режисер, оце зробив послугу! Що про мене люди подумають!” Встає зі свого місця, з цими думками йде до виходу і тут помічає, що літня парочка в передінфарктному стані сидить і на нього дивиться… І він нічого кращого не придумує, як сказати: “Музика моя!” А вони, продовжуючи дивитися скляними очима на порожній екран, відповідають: “А собачка наша…”

     

    І взагалі…

    Після довгої проповіді священик запитав у прихожан, чи готові вони пробачити своїх ворогів. Близько половини з них підняли руки. Незадоволений результатом, священик продовжував говорити ще хвилин 20, а потім повторив своє запитання. Цього разу руки підняли близько 80% прихожан. Священик прочитав проповідь ще 15 хвилин і знову запитав, чи готові вони пробачити своїх ворогів. Втомлені парафіяни відповіли одноголосно, і тільки одна літня дама утрималася.

    – Місіс Джонс, ви не готові пробачити своїх ворогів?

    – У мене немає ворогів, – відповіла бабуся.

    – Це дивовижно! А скільки вам років?

    – Дев’яносто три.

    – Місіс Джонсон, будь ласка, вийдіть вперед і розкажіть нам, як людина може дожити до 93 років, не маючи при цьому жодного ворога.

    Маленька мила старенька повільно вийшла в центр храму, обернулася до парафіян і сказала:

    – Це елементарно. Я просто пережила цих покидьків.

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!