Днями

ВУХО

Знайома недавно розповіла. Родом вона з далекого села майже на кордоні з Румунією. Її однокласник у цьому селі так і залишився, все своє свідоме життя пропрацював чабаном. Проте, одружившись і ставши батьком двох доньок, всі сили спрямував на те, щоб дати їм гідну освіту. Своєї мети він досяг і живе цілком собі нічогенько. Однак років п’ять тому доньки, приїхавши в гості, виявили у батька різке погіршення слуху. Правим вухом він практично перестав чути, лівим чув тільки коли голосно розмовляли. На вмовляння поїхати в місто він відповідав різкою відмовою, оскільки панічно боявся лікарів. Подумавши, доньки скинулися і купили йому крутий німецький слуховий апарат, це навушник з кріпленням за вухом. Навушник цей глибоко входить у вухо (це важливо), і завдяки вбудованому підсилювачу можна регулювати гучність звуку. Загалом, став наш чабан чути більш-менш добре. Доньки знову роз’їхалися у своїх справах. Приїхавши через рік, вони були вражені. Батько став чути, як у молодості, причому без слухового апарата. Розговоривши батька, вони дізналися причину того дива. Якось раз він пішов з отарою на випас на пару тижнів. Слуховий апарат, природно, був завжди при ньому. Пригнавши отару, він захотів піти у баню і вирішив вийняти апарат із вуха. Однак це було нелегко зробити, та врешті з великими потугами навушник був висмикнутий разом з величезним шматком вушної сірки. Слух на праве вухо повернувся в повному обсязі. А за допомогою палички з ватою було вилікуване і ліве вухо.

Якось

ДЕКО

Знайома розказує. Традиції заповідані нам мудрістю далеких предків. Традиції виходять з глибини сивих віків і передаються від дідів до онуків як есенція життєвого досвіду поколінь, як живий літопис історії. Приблизно в такому ключі міркувала 18-річна я, коли між мною і моєю американською знайомою, жіночкою літнього віку, зайшла розмова про традиції. Американська пенсіонерка не стала сперечатися, а повідала ось що. «Знаєш, – сказала вона, поміркувавши, – у нас в родині теж була одна традиція. На День подяки ми, звичайно, як і всі американці, запікали цілу індичку. І моя мама завжди відрізала у індички гузку. Завжди. І коли вона вчила мене, як правильно запікати індичку, я теж стала відрізати гузку. Одного разу я запитала у матері: “А навіщо відрізати гузку?” І мати мені сказала: “Так мене навчила твоя бабуся! А краще, ніж твоя бабуся, індичку не робить ніхто! Просто це має якийсь сенс, адже це традиція”. Моя бабуся була ще жива, і при нагоді я поцікавилася у неї, чому ми відрізаємо гузку у індички. На що бабуся сказала: “Не знаю, як у вас, а в мене просто деко занадто маленьке, і ціла індичка у нього не влазить…”

І взагалі…

Мрієте про минуле, коли життя було простішим, а люди – чеснішими? У руїнах стародавнього Іонійського міста Теос (західне узбережжя Анатолії, нинішня Туреччина) археологи виявили викарбуваний на кам’яній плиті давньогрецький напис 2200-річної давнини. Вивчивши цей напис, вчені виявили, що він не є ні епітафієм стародавнього царя, ні молитвою богам, ні героїчним епосом. Датований третім століттям до нашої ери, напис був контрактом про оренду будівлі місцевої гімназії. Довжиною 58 рядків, у досить детальних подробицях договір перераховує допустиме цільове використання гімназії орендарем. Встановлювалась величина ренти, була передбачена щорічна інспекція будівлі власником, нараховувалися штрафи за її пошкодження або занедбаний стан. Чітко викарбувані імена господаря, орендаря і міських старійшин як свідків. Особливо цікавий пункт, який закріплює за власником право використовувати будівлю впродовж трьох днів у році для проведення релігійних заходів. Оскільки в інші пори року гімназія використовувалася орендарем для світських цілей, формально ці заходи дозволяли тримати гімназію на обліку як святилище, тим самим звільняючи власника від сплати податків до міської казни. Виходить, що нинішні махінації зі статусом забудови нерухомості для ухилення від сплати податків існували і практикувались ще за часів Олександра Македонського.