Вивихи від Моха

Днями

ПРИВІТ

На службовому застіллі розповів один мужик, відряджений до нас з іншої області. Розмовляли про заступника начальника департаменту Івана Івановича. Загальна думка про нього була висловлена ​​так: прекрасна людина, добрий фахівець, побільше б таких. Наш колега у відрядженні важко зітхнув: «Зараз я і сам це знаю, а спочатку мало інфаркт через нього не отримав. Кілька років тому він приїхав до нас як голова комісії з перевірки всього і всіх. Через пару днів отримую дзвінок, і грізний бас у телефоні каже мені зайти в кабінет до голови комісії. Іду, сам не свій, всякі думки в голову лізуть, відчуваю, кінець кар’єри вже близько. Заходжу, а він сидить за столом і похмуро дивиться. Уточнює моє прізвище, ім’я, по батькові і в відразу в лоб: «А ти відпочивав минулого року у відомчому будинку відпочинку?» Відчуваю, як по спині котяться краплі, навіть у голові закрутилося. Але що робити, підтверджую. Далі ще крутіше: «А таку-то дер протягом усієї відпустки?» Не можу говорити, тільки з трудом киваю. «Так от, вона сестра моєї дружини, просила передати тобі великий привіт».

Якось

ІКОНА

Моя знайома – соціальний працівник, допомагає самотнім людям похилого віку. І ось яка історія з нею недавно трапилася. «Є у мене підопічна старенька, точніше, була… Досить релігійна особа: до церкви ходить, коли здоров’я дозволяє; читає православну літературу. Вона мене запитала: «Настю, ти на іконах розумієшся?» – «Не дуже добре, але ця сфера мені зовсім не чужа, ікони цікавлять мене як артефакт. Я в університеті і курсову писала з іконопису». – «Ну, ось і чудово, купиш мені календар з якоюсь гарною іконою». Випускають такі настінні календарі: плакатик з репродукцією ікони, списком церковних свят, пісних днів… Знаходжу ларьок з друкованою продукцією, оглядаю асортимент, телефоную: «Анно Іванівно (ім’я змінене з етичних міркувань), вам яку ікону? Тут є такі: Пантократор, Еммануїл, Панахранта, Одигітрія, Елеуса… Кілька секунд мовчання, глибокий вдих, потім гнівна скоромовка: «Настю! Я думала, ти своя людина, а ти таку єресь несеш, у мене аж вуха заклало! Я тобі кажу: мені треба нормальну ікону, щоб і на стіну повісити не було соромно, і допомагала добре! А ти…» Пауза, схлип, короткі гудки… Пізніше на роботі мені сказали, що Анна Іванівна зателефонувала і попросила знайти їй іншу помічницю».

Колись

На першому році служби в будбаті командиром роти у нас був капітан Філін. Вже досить немолодий, повний пофігіст, до того ж великий любитель випити. Але був у нього серйозний плюс: він ніколи не ображав солдатів без причини. Навіть коли причина була, все одно нерідко пробачав. У мене самого було два рази по три доби арешту, отримані від нього, які я так і не відсидів. Тому він мав повагу серед солдатів, які його при цьому все-таки побоювалися. І був у нас замполіт роти, старший лейтенант, який недовгий час побув капітаном, але через півроку був знову розжалуваний у старлея. Зростом півтора метра в стрибку, він намагався бути з солдатами запанібрата. Це у нього виходило, все інше – не дуже, авторитету він не мав. Була у нього негарна риса – він любив випити з солдатами, а потім здавав їх, тих що випили, на гауптвахту. Чутки про це дійшли до капітана Філіна. Одного разу на вихідних він залишився черговим у частині. Відповідальним за роту був замполіт. Філін послав за ним посильного і запросив старшого лейтенанта сісти за стіл. Витягнув закуску й пляшку горілки: «Будеш?» Міг би й не питати, коли це замполіт від халявної випивки відмовлявся! Вони сіли, поговорили, непомітно випили пляшку. Філін витягнув другу, незабаром підійшла черга і третьої. І тут капітан Філін, похитуючись, підвівся і начепив червону пов’язку чергового по частині. Потім надів кашкет і встав по стійці «струнко». Далі підніс руку до козирка і сказав: «Товаришу старший лейтенант, ви п’яні! Я відправляю вас на гауптвахту». У того аж щелепа відвисла: «Володя, ти що? Ми ж разом пили!» Філін, злегка похитуючись, прочеканив: «Товаришу старший лейтенант, ви п’яні! Я – відправляю – вас – на – гауптвахту!» І вбік, до посильного: «Синку, збігай на КПП, приведи команду з губи». Після цього у замполіта звичку пити з солдатами, а потім здавати їх – як бабка відшептала.