Вивихи від Моха

Днями

ТРУСИ

Стою в довжелезній черзі у гіпермаркеті – хвилин десять вже закуповується одна дама переді мною, на інших касах народу ще більше… Чекаю. Тут підходить черга бабусі, яка коментує кожну ціну або відмовляється від покупки. Їй пробивають труси (я і не знав, що їх там продають). Бабуся: “Ой, труси не треба, я з собою не взяла стільки грошей”. Касирка: “Оксано, я мінусую, підійди, будь ласка”. Чекаємо хвилину, касирка повторює сказане голосніше. Безрезультатно. І тут її терпець уривається, і на всі акри торгового залу розноситься її голос: “Оксано, зніми з мене труси, скільки можна чекати?!” Черга б’ється головою об стрічку з товарами… Охоронець: “Та давай я зніму!” Касирка: “Ні, ти не зможеш… У тебе ж ключа немає! Оксано, ну зніми швидше, люди чекають!” Плакали всі, а бабуся пошкодувала, що не взяла ще якусь нижню білизну.

Якось

СПАДОК

Отримавши у спадок дві квартири, розташовані поруч (суміщені раніше батьками) на п’ятому поверсі, я поклав око на третю, останню на сходовій клітці. Через кілька років все-таки придбав її (без кредитів не обійшлося), але суть не в цьому. Весь п’ятий поверх мій – відчуття приємне. Одного п’ятничного вечора чую стукіт у двері. Відкриваю. Стоять три тітоньки з якоюсь літературою і запитують, чи вірю я, чи хотів би послухати якийсь уривок. Я культурно посилаю їх і закриваю двері. Через деякий час стук у другі двері. І тут я збагнув, що відбувається. З кам’яним обличчям, як вперше, відкриваю. Тітки переглядаються, плутають слова, починають оглядатися і хреститися. Небагатослівно шлю їх культурно туди ж і біжу до третіх дверей, вмираючи від сміху. Ну, і що ви думаєте? Через деякий час вони стукають! (Чомусь саме стукають.) Відкриваю, хотів пожартувати, а вони, покидавши свою макулатуру, з вереском збігають вниз по сходах і лепечуть про щось нечисте. Тепер чекаю листонош, агітаторів, ще якихось діячів. Хотіли було з дружиною двері замурувати, тепер передумали.

Колись

ПУРГЕН

Військово-морське училище, кінець 80-х. Останній екзамен з вищої математики. Приймати повинні дві добрі тітоньки, тому до вишки ніхто не готувався – три бали і так поставлять. За півгодини до іспиту з’ясовується, що замість однієї доброї тітоньки приймати буде жахливий викладач на прізвисько Логопед – вкрай неприємний, неохайний і до того ж не вимовляє половину букв алфавіту (тому й Логопед). Великий любитель поставити курсанту заслужену двійку. Двійку (хоч і заслужену) отримувати не хотів ніхто, а ось у відпустку, навпаки, хотіли всі. А у військових училищах “двійка” і “відпустка” були взаємовиключними поняттями. Тому була терміново зібрана екстрена військова рада, на якій прийняли рішення ліквідувати Логопеда. Але це були ще не 90-ті роки, тому ліквідацію вирішили здійснити за допомогою нелетальної зброї. Для початку визначили групу «матросових», які повинні були піти першими, лягти на амбразуру і утримувати фронт до початку основної операції. Власне, цими першими були відмінники, їм було все одно, у кого здавати іспит. Проте їм сказали не поспішати і якомога довше тягнути час. А тим часом найбільш розумний пішов в аптеку за головною зброєю – пургеном. Пурген був закуплений у кінських дозах (щоб уже напевно) і доданий черговим у класі в улюблений чай Логопеда. Іспит почався. Курсанти витягли білети і пішли готуватися. А Логопед потягнувся до склянки з чаєм. Через півгодини перший пішов відповідати. Екзаменатор почав потроху соватися на місці. Минуло ще п’ятнадцять хвилин. Логопед попросився «на кафедру». Повернувся. Знову вийшов. Повернувся вже не так швидко. Втретє замість Логопеда прийшла добра тітонька і сказала, що він несподівано захворів і приймати іспит буде вона. Очевидці повідомили, що бачили Логопеда, який повільно йшов на кафедру (напевно, щоб не розплескати) з зеленим кольором обличчя. Іспит склали всі, двійок не було. І, що найцікавіше, нікого не покарали. А Логопед повернувся з лікарняного тільки через тиждень.