Днями

ДІД

Дідові довірили заколисати на руках двомісячну внучку, яка зовсім недавно навчилася плакати вголос. І хоча вона не зловживає цим своїм умінням, але один раз вже розплакалася на випадковий дідів гучний вигук. Ну, словом, дід спокійненько так і з задоволенням з онукою на руках ходить по кімнаті. Тихим проникливим голосом він розповідає обов’язки днювального і порядок застосування зброї, які не зміг забути за тридцять п’ять років, що минули після строкової служби. Очі у дитини злипаються. Ніщо не віщує біди… А у діда є невелика особливість – він дуже голосно чхає. Випадки, коли сусіди зверху кричать йому «Будь здоровий!», досить часті. І ось він раптом перериває перелік «що заборонено вартовому» і тривожним шепотом попереджає бабусю: «Візьми дитину – я зараз чхну!» І обом зрозуміло, що віддати дитину він, може, і встигне, а втекти в іншу кімнату – вже ні. Тому що повітря в легені рефлекторно набране, а обличчя перекосилося. Бабуся рішуче наказує: «Чхати в себе!» І дід зробив це! Втім, сон дитині перебила бабуся, яка розреготалась від вирячених дідових очей.

Якось

ТІТКА

Не розумію, навіщо люди їдуть на екскурсію, якщо їм від самого початку нічого не подобається, нічого не цікаво і все дратує. Їдемо по Сахарі у комфортабельному автобусі. Позаду мене сидить буркотлива тітка. Все їй не так – автобус, гід, вид за вікном. «Дорогі, друзі, – звертається гід до туристів. – Зараз ми зробимо зупинку біля оазису. Якщо хтось хоче зійти і подивитися на невеликий зоопарк і шоу з плазунами, потрібно доплатити шість динарів». – «Навіщо мені зоопарк? – шипить тітка позаду мене. – Місцевий! Та я в київському зоопарку була. У нас там навіть щурі є!»…«Як ви вживаєте фініки? – ставить питання гід. – Зараз я розповім, як їх можна їсти разом з мигдалем». – «Навіщо мені фініки, у мене є родзинки», – шипить тітка позаду мене. Не витримую, обертаюся, щоб глянути на цю буркітливу і незадоволену особу. Упс… А це не тітка, а дівчина років 20-ти. Тітка – це не вік. Це стан душі. У декого вона старіє з народження.

Колись

ЗУБИ

Колись давно, ще в школі, у першому чи другому класі, водили нас організовано всіх разом у стоматологію. Хлопчики намагалися здаватися сміливими, дівчатка не намагалися і наганяли страх одна на одну в очікуванні своєї черги. Я був у числі перших. Добра тітка-стоматолог виявила в моєму роті якийсь карієс і, сильно не роздумуючи, швиденько видалила два хворі зуби, адже вони молочні, мовляв, нічого заразу розводити, потім справжні виростуть, здорові. Було це зроблено досить безболісно, ​​та й обличчя втрачати не можна, тож вийшов я з кабінету, широко посміхаючись, випромінюючи впевненість, стійкість і все, що може випромінювати першокласник. Вчителька, яка була з нами, попросила мене заспокоїти дівчаток, бо бачила, що я зовсім нічого там не боявся. Підійшов я до них і почав розвіювати страхи – чесно відповів на всі питання, які їх цікавили: зуби рвуть з корінням, багато, без знеболення, великими блискучими щипцями, крові повний рот, ось, дивіться, навіть з куточка рота тече досі, а он там у роті були зуби, бачили, які там діри залишилися?! В результаті декількох так і не змогли завести в кабінет, а мене чомусь більше не просили нікого заспокоювати…

І взагалі…

Знайома розповіла.

Лежала я в пологовому будинку на збереженні. Чи то карантин, чи то ще щось, але відвідувачів не пускають. Літо, вікна відкриті. Ходять під вікнами чоловіки, крики, танці народів світу з ранку до ночі. Спілкування таке. Зі мною в палаті молоденька дівчинка, сама майже дитина, з величезним животом. До неї ходить хлопчик, тонесенький, як стеблинка, вушка на сонці просвічуються. І ось їх діалог. Він: «Ти як? УЗД зробили?» Вона: «Зробили, не хвилюйся, тобі не можна (це йому не можна!)» Він: «І що? Хто?» Вона (весело): «УЗД показало трійню». Він, напевно, від радості, сідає на колодязний люк. Вона (продовжує): «УЗД показало, що всі троє – дівки!» Він закриває голову руками. Вона: «Ти що, не радий?» Він, не піднімаючи голови: «Радий… Радий…» Далі багатоголосся під вікнами різко змінило тему: «Марійко, один?», «Катю, точно одна?»…