Вивихи від Моха

Днями

ВОРОНА

У вокзальному буфеті взяв порцію вермішелі з сосискою і сів за столик біля відкритого – спека ж – вікна. З такою ж порцією до мого столика підійшов молодий хлопець, запитав, чи вільно, поставив свою тарілку на стіл і відійшов за хлібом. У вікно залетіла ворона, сіла на столі, схопила з його тарілки сосиску і полетіла. Я сиджу з наколотою на виделку своєю сосискою і з роззявленим від подиву ротом дивлюся услід вороні. Хлопець повертається, дивиться на свою тарілку, на мою сосиску на виделці і на мене з німим запитанням. Я кажу: «Ворона забрала» і розумію, що він не вірить. Він мовчки переставив свою тарілку на інший стіл. А хто б повірив?..

Якось

ПАСПОРТ

Якось прийшла пора мені міняти паспорт. Прийшов я в паспортний стіл в середу перед самим закриттям. Оформив папірці, паспортистка їх підписала і каже: «Приходьте в п’ятницю, паспорт буде готовий». Я знаю, що паспорти оформляють протягом двох тижнів і навіть за тиждень складно домовитися, наш міліцейський сервіс неможливо пробити. Обережно цікавлюся: «А в яку п’ятницю, післязавтра? Чи через два тижні?». Післязавтра, звичайно, каже вона, приходьте до обіду і отримаєте свій паспорт. Я про всяк випадок ще раз прочитав на стінці правила видачі – точно, видаються протягом двох тижнів. Пішов дуже здивований. У п’ятницю після обіду приходжу, питаю: «Де мій паспорт?». Виходить начальниця паспортного столу і, вибачаючись, практично падаючи на коліна, каже, що паспорт ще не готовий, мовляв, приходьте завтра. Я їй на це: «Але ж завтра субота, а в суботу паспортний стіл не працює». «Так, в суботу ми не працюємо, але саме завтра вийдемо, щоб Ви змогли отримати паспорт». – «А в який час приходити?». – «Можете приходити з самого ранку, я буду на робочому місці в 9.00». Абсолютно переставши щось розуміти в цьому світі, йду. Всю ніч не спав, намагався зрозуміти причину такої поведінки начальниці. Варіантів не знайшов. У суботу збирався зранку на дачу, але заради такого випадку відклав поїздку на кілька годин. Обережно увійшов у приміщення паспортного столу. На місці адміністратора сидить начальниця, в повній формі, з золотими погонами. Широко посміхаючись, вручає мені паспорт. Беру його, не знаючи, що й думати. Дивлюся – все нормально, паспорт мій, виписаний вчора, зовсім свіжий. Про всяк випадок оглянувся довкола – може, десь прихована камера висить? Не видно. По-дурному посміхаючись, дякую, прощаюся і розвертаюся, щоб йти. «До побачення, всього вам доброго, – каже начальниця. – І не забудьте завтра прийти на вибори». Ах, ось у чому річ! Я зовсім забув, що завтра вибори. А без паспорта я б не зміг брати участь у голосуванні, а це порушення мого конституційного права і їх за це покарають. Все стало на свої місця. І я зі спокійною душею поїхав на дачу.

І взагалі…

Через кілька років після завершення Другої світової війни в барі в Нью-Йорку зібралось троє горян – американець зі Скелястих гір, шотландець з Хайленду і гуцул з Карпат.
Випивши по келішку, вони почали розповідати байки про війну:
– На війні я був кулеметником на літаку, – каже американець. – На ньому було сорок кулеметів і двадцять гвинтів, такий він був великий.
– А ми воювали в Африці, – розповідає шотландець. – І ми готували гаґґіс (овечі тельбухи – традиційна шотландська страва) зі шлунка слона.
– А мій кум із Вишнього Березова з двома братами і сином вчотирьох бартками розрубали совєтський танк.
Випили ще по келішку.
Американець каже:
– Я трохи прибрехав, кулеметів було дев’ять, а гвинтів чотири, але то дійсно був великий літак.
Шотландець тоді:
– Я теж перебільшив, то був шлунок не слона, а просто великої вівці.
Гуцул, подумавши секунду:
– Я теж трохи прибрехав, мій кум з Нижнього Березова.