«Гриби, як коні», – чую я кілька разів за день. Цього року гриби вродили. Якби не було регулярних календарів, люди б ще довго рахували час від теперішньої грибної осені. «За рік до грибів сталося», або «тої весни, що була після грибів». Врожаї, як і стихійні лиха, й досі вгвинчуються у пам’ять глибше, аніж політичні або ж культурні події. Що свідчить не лише про минущість останніх.
Осінь тринадцятого просякнута мікозними ароматами. Грибний запах не лише збуджує мисливські інстинкти знавців лісу. Він ще й супроводжує певні природні процеси. Процеси гниття і занепаду залюднених місць. Настають часи, коли гниття стає домінуючим трендом. Центр гниє активно й не без бадьорості, периферія тихо пріє і вкривається пліснявою байдужості. Всі розчаровані, всі у передчутті холодів, згіршень, інфляцій і подорожчань.
Безнадійна грибна осінь є ідеальним часом для міфотворення. Малі й великі казкарі відчувають нове піднесення, професійні міфотворці сідають за комп’ютери, а саморобні випробовують на родичах, сусідах та підпилих компаніях щойно вигадані байки. За гнилих часів люди готові не помічати очевидного і прислухатись до найфантастичніших припущень. Блякнуть кумири і харизмати минулих сезонів, а дешеві шнирі набувають калібру. Їм наливають горілки, слухають, кивають головами в такт їхнім словам. Місто наповнюється їхніми плітками та оціночними судженнями.
Так починає працювати невидима «міфоробна машина». Вона обертає свої віртуальні коліщатка в тіні політичних процесів і культурних презентацій. На першому етапі вона виробляє щось на зразок «суспільного гудіння», невиразного мурмотіння мас, складеного з безлічі голосів. Поступово з гудіння вирізняються «солідарні голоси», підтримані чиїмись грошима. В «солідарних голосах» вже можна розрізнити імена і назви. Вже чути «слава!» і «геть!» Вже можна вирізнити символічне осердя майбутнього міфу. Вже накреслюються нові вектори уваги й нові напрями сподівань.
Грибна осінь тринадцятого року підводить риску під певними скупченнями довіри. Вони тишком-нишком розсмоктуються. Ще кілька місяців тому місто охоче велось на радикальні гасла. Хрестоматійні гайдамацькі «вила» стромили з різних чуток і парково-майданних мудрувань. Але радикальний зміст не може довго існувати без радикальної форми. Революційний запал згорає, знайшовши замість сухої вибухової маси вологу корупційну нішу. Титульні радикали міняють мегафони на владні кабінети, лідерський ресурс на готівку. Вони ще намагаються поєднати мерседес з мітингом, проте це ненадовго.
Суспільна довіра відступає на останні рубежі. Розчарований політиками електорат сповнюється сподіваної релігійності. В «суспільному гудінні» все чіткіше вирізняється клерикальна складова. Проповіді обговорюються жвавіше, аніж виступи політиків. Під інтернет-публікаціями достойників у рясах і митрах все більше коментів. Політтехнологи, зустрічаючись в кав’ярнях, хваляться своїми контактами в церковному середовищі.
До міста, разом з грибами, привозять нові чутки про дива і об’явлення. Оновлюються ікони, на зрізах дерев виступають лики. Місцева дівчина, яка малює ікони, здобуває нагороди на всесвітньому конкурсі краси. Все свідчить про настання нового міфоробного циклу. У якому, не виключено, врода подіумних красунь вступить у живий синтез з очікуваннями високодуховних рятівників.
Місто живе окремо від великого світу. І домашні міфи не живляться з глобальних джерел. Світове посилення хаосу у місцевому виконанні завжди пов’язане з кількістю жуків на городах, грибів у лісі та красунь на курсі. І з якого б боку хаос не підповзав, на затишній кухні завжди знайдеться графин із настоянкою і добра закуска у холодильнику. А ще кілька приятелів, які завжди підтримають розмову про свіжі міфи і тренди осіннього міста. А потім, коли дух вогняної води врешті-решт переможе духа бесіди, найпозитивніший із тих приятелів обов’язково скаже: «Але цього року гриби – як коні!»

Володимир ЄШКІЛЄВ