Пам’ятаєте сценку з гайдаєвської «Операції И», коли дрібний Шурік (Дем‘яненко), заставши фальшивого дружинника Моргунова за розкраданням соціалістичної власності, крикнув йому в спину: «Руки вгору!..»? А коли той обернувся – лише погрозливо підняв кулаки. Смішне радянське кіно. В реальності, коли злочинців троє, а захисник народного добра один – це не комедійна ситуація. Замість непереконливого «Руки вгору» мав би прозвучати переконливий попереджувальний постріл в небо, інакше навряд чи можна сподіватися на хеппі-енд. А якщо стріляти нічим… Якщо стріляти нічим, то, очевидно, найрозумніше зробити те, що і роблять більшість рядових українців, коли спостерігають беззаконня – вдають, ніби не бачать.

Сумна ситуація: через прищеплену за роки тотального держконтролю звичку жити за принципами «Мене це не обходить» і «Без мене розберуться» склалася думка, ніби українці – боягузливі та байдужі. Коли поруч відбувається беззаконня, воліють за краще перетерпіти або зробити вигляд, ніби не помічають. Але ж це неправда! На жаль, не ведеться статистики, скільком злочинам запобігли завдяки втручанню пересічних громадян, та майже кожен з нас може згадати хоча б один приклад з життя, коли, прагнучи справедливості, люди потрапляли в ситуації, які пасують ліпше героям американських коміксів.

Через те що право на озброєний самозахист в Україні – неабияка розкіш і привілей, ці ситуації не завжди мають щасливий фінал. Проте благородний імпульс від того не зникає, як не зникає і порода людей, що вважають за свій обов’язок «захищати та охороняти», проте не мають бажання йти служити в органи.

Серед цивільних українських громадян, які мають право на зброю, лише одна категорія отримала його не для захисту самих себе, а для запобігання злочинів навколо – це дружинники. Характерно – для багатьох є сюрпризом, що вони досі офіційно існують. Мало хто знає, що в Україні діє закон про народну дружину («Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону»), і що дружинники мають право купувати травматичні пістолети. Ще менше людей знає, як українські дружинники нині виглядають і чим взагалі займаються. Між тим, вони існують, хоча, певно, з часів «Операції И» ніхто не бачив їх нарукавних пов’язок.

Теоретично (тобто згідно з названим законом) створити народну дружину можуть будь-які 10 (це мінімум) законослухняних громадян, що готові власними зусиллями підтримувати порядок на території, де живуть. Вони мусять прийняти статут, зареєструватися у місцевих органах влади, пройти інструктаж і стати на контроль в міліції. Після цього їх оперативна діяльність повністю «координується, контролюється і спрямовується» МВС. Дружинники мають досить широкі повноваження, але лише під наглядом міліції. Вони можуть патрулювати свій район (разом з міліціонерами) або державний кордон (разом з прикордонниками). Можуть чергувати на вокзалах, мають право перевіряти документи, застосовувати силу (в тому числі спецзасоби), доставляти порушників у дільниці – все під наглядом міліції. Фактично, дружинники добровільно виконують обов’язки молодшого сержантського складу. Лише у сільській місцевості, де представників офіційної влади нема взагалі, їм дозволяється діяти відносно самостійно. Навіть їх нарукавні пов’язки можуть бути лише затвердженого кабміном зразку.

Ця повна підконтрольність врівноважується абсолютною необов’язковістю служби – ніхто і ніщо не може примусити дружинника вийти на чергування. Членство в «народній дружині» є добровільним, мобілізовувати їх теоретично можуть хіба що під час стихійних лих, але і тоді за відмову виконувати накази не передбачено покарань… І як це, в підсумку, виглядає? Українські «народні дружини» існують на папері, а фактично – «хвостиком» за міліцейськими патрулями ніхто не ходить. Нащо ж вони тоді існують взагалі?

Взагалі вони існують заради зброї. «Дружини» – це найпростіший спосіб звичайній людині, яка не потрапила до лав журналістів, родичів судді або іншої категорії, якій держава великодушно дозволила право на самозахист, отримати можливість легально придбати травматичну зброю. Всі «народні дружини», як правило, створені або міліціонерами, або наближеними до них людьми. Посвідчення дружинника коштує від 200 до 500 доларів США – це своєрідний додатковий «оброк», який треба заплатити, якщо хочеш купити пістолет. От і все. А якщо в тебе таких грошей нема, то кричи голосно «Руки вгору!» та стискай кулаки.

Україна (точніше, отриманий у спадок від УРСР силовий апарат) дуже неохоче ділиться своїм правом карати і милувати. Навіть знаючи, що в Конституції написано, що «джерелом влади є народ», міліціонери роблять усе, щоб фактичним носієм влади був лише той народ, що носить погони. В Україні заведено – або ти працюєш на державу, або держава працює над тобою, без проміжних варіантів. При цьому історичний парадокс – українська міліція колись була створена більшовиками не як окрема державна служба, а як озброєні загони громадян, що добровільно стежать за порядком. Комуністи таким чином намагалися подолати поділ суспільства на ворожі класи – цивільних і силовиків. Власне, латинська назва «militia» означає «ополчення», тобто нерегулярні військові добровільні з’єднання. Зараз такі структури в Україні називаються «незаконні воєнізовані формування», і за участь в них передбачається кримінальна стаття.

Дмитро РІЗНИЧЕНКО, Українська стрілецька асоціація