Петро ШКУТЯК: “Індія – країна щасливих людей”

Петро Шкутяк, відомий у Франківську громадський діяч, депутат та віднедавна працівник комунального господарства мав нагоду два тижні пожити в Індії. Про найсвіжіші враження і найцікавіші пригоди Петро розповідає “ГК”.

– Петре, як ти опинився в Індії?

Багато знайомих та друзів їздили туди, розповідали чимало цікавого. Просто захотілося поїхати і побачити інший світ. Крім того, нещодавно до Франківська приїжджав Євгеній Іхельзон з “I love Asia”, що організовують ці тури. Мені важливо було, що це такий “живий” тур – ти пізнаєш життя зсередини, живеш разом із людьми, не сидиш на місці, а постійно рухаєшся і бачиш цілу країну. Сам собі даєш раду – мені це було цікаво. Взагалі, я хотів поїхати кудись з “I love Asia”. На той час, коли я міг взяти відпустку, була запланована поїздка в Індію, тому поїхав туди.

– Індія – бідна країна. Ти захотів спробувати щось на зразок дауншифтінгу?

Те, що Індія бідна, – це один з наших стереотипів. Коли ти там, тоді розумієш, що одна справа – те, що пишуть в книжках, Вікіпедії чи в газетах, а зовсім інше – що ти бачиш. По-перше, Індія – це супердержава. Вона входить у сімку найпотужніших держав світу за рівнем впливу на світову геополітику. Сьогодні вона відправляє безпілотний корабель на Марс, а ріст ВВП щороку складає 7%. Тому враження, що Індія бідна, є стереотипом, який не відповідає дійсності.

– І як ви занурювалися в індійське життя?

Занурення в життя почалося відразу за межами аеропорту в Делі, коли ми сіли в їхнє таксі “тук-тук”. Транспортний рух – це перший шок. Я не можу сказати, що в Індії немає правил дорожнього руху. Вони там є, але не такі, як ми звикли. Найважливіша відмінність: всі користуються сигналами і безупинно “фафакають”. Так вони передають інформацію іншим про те, що вони є, що вони зупиняються, повертають. Всі сигналять нараз. Всі їдуть, а тим часом ходять люди, лежать собаки, ходять корови, слони, і всі всіх спокійно об’їжджають. Один чоловік влігся просто на краю дороги, накрився і щось собі в телефоні дивився.

Поселилися у готельчику в одному зі звичайних районів Делі з малоповерховою забудовою. Їли ми також лише у тих закладах, де харчуються індійці. В Індії ресторан, де є туалет, – це вже дуже крутий ресторан. Якщо є умивальник – це також добрий ресторан. При цьому самі індійці дуже чистоплотні. Сподобалася страва талі, яка є практично всюди. Її подають на тарілці з багатьма відділеннями, де буде рис, різні бобові, щось солодке.
Береш собі все і змішуєш. До цього подають ласі – це напій, подібний до нашого йогурту, але солодкий. Він дуже добре знімає гостроту спецій.

Щодня ми відвідували по кілька храмів. Індія – це країна багатьох релігій, і всі вони мають свої храми та паломницькі місця. Там дуже багато історичних споруд. Ми бачили храми, яким понад дві тисячі років. Дуже гарно доглянуті парки. Держава надзвичайно дбайливо ставиться до пам’яток архітектури та історичних об’єктів.

– Чи помітний сьогодні поділ людей на касти?

Зовні цього поділу не видно. Будь-яка людина, незалежно від касти, має можливість здобути освіту і отримати бажану посаду. Представник найнижчої касти може стати міністром і працювати в уряді. Чи не єдиний раз, коли я побачив згадування про касти, – в найпопулярнішій газеті “Indian times”, тираж якої 20 чи 30 мільйонів. Ця газета виходить щодня і з’являється навіть у найменшому селі тією мовою, якою там говорять. Здивувало, що там є постійна рубрика – сторінка знайомств. В оголошеннях деколи згадувалися касти. Писали, що ми, такі-то й такі-то, які маємо у власності те і те, шукаємо пару для своєї доньки, яка закінчила такий-то університет.

– Знаю, що ти бачив церемонію закриття кордону з Пакистаном.

Це в Амріцарі. Церемонія відбувається двічі на день. Зранку, коли піднімають прапор, і увечері, коли його опускають, з обидвох боків кордону збираються тисячі людей. Кожна з країн крутить свою музику, виголошує свої гасла. Марширують парадно вбрані солдати. Дійство мальовниче, не до кінця зрозуміле, але двічі на день туди з’їжджаються цілі натовпи туристів та місцевих. Взагалі в Індії дуже розвинений внутрішній туризм. Видно, що держава це стимулює. Дуже багато дітей возять дивитися на історичні пам’ятки. Це всюди помітно. До речі, квитки на екскурсії та в музеї для місцевих в десять разів дешевші, ніж для туристів.

– А квитки на транспорт?

На залізниці просто є різні класи. Залізна дорога – це окрема держава. В Індії 1 мільярд 200 мільйонів населення, потягами щодня перевозять мільйони людей. Залізниця досить нормально функціонує, щоправда, деколи треба купувати квитки за 2 місяці до дати виїзду. Хоча якщо ти є в листі очікування, ти в будь-якому випадку можеш поїхати, навіть якщо не маєш квитка. Тебе посадять в загальний вагон без місць, ти, можливо, будеш стояти, не зможеш перейти у вагон іншого класу, але вони тебе заберуть. Часто люди на вокзалах сплять, чекаючи поїзда. Буває таке, що потяги запізнюються.

– Для туристів там, мабуть, усюди вищі ціни?

Переважно ти не побачиш цінників ніде, крім кафе. На вулиці чи куди б ти не зайшов щось купити, індійці подивляться на тебе і скажуть свою ціну. Туристам, звичайно, скажуть значно більшу, але можна торгуватися і зменшувати ціни у декілька разів.

– Якою мовою ти торгувався?

В Індії, якщо не помиляюся, 22 чи 23 державних мови, одна з них – англійська. В принципі, англійською можна порозумітися практично всюди.

– Ти якось зауважував, що сікхи зовні подібні на козаків.

Сікхи – це така войовнича релігія. В Амріцарі знаходиться їх основна святиня – Золотий палац. Чоловіки ходять з тюрбанами на голові, залізними кільцями на руках та з ножами. Ці тюрбани – це мішок, у який можна при потребі кинути труп ворога. Дуже зручно (сміється). Але насправді сікхи дуже позитивні у спілкуванні і добрі люди. В музеях на тогочасних картинах можна побачити їх військовий одяг. Він дуже нагадує одяг козаків. Деколи можна не відрізнити: подібна шапка, штани, навіть взуття. Зброя також подібна – шаблі. Сікхи постійно співають. Водій тук-тука може везти пасажира і співати. Деякі мотиви подібні на гуцульські.

– Кажуть, що в Індії можна спокійно прожити місяць на 100 доларів.

Думаю, так. Поїсти у вуличному кафе можна за 20 рупій – це 3 гривні. Величезні порції у доброму ресторані, якими можна наїстися, коштують 15 гривень. Не знаю, яка в індійців зарплата, але, наскільки мені відомо, держава не бере податку з дрібної торгівлі. Ці всі люди, які щось продають на вулицях, просто заробляють собі на життя.

Всюди свіжі продукти. Все нарізають, смажать, готують при тобі. М’яса практично ніде немає. Індійці не їдять ні свинини, ні телятини. Корова – священна тварина. Якщо м’ясо десь зустрічається, то тільки куряче. Дуже багато вегетаріанців. В них, до речі, дуже гуманне ставлення до тварини. Там усюди повно різних звірів, їх усі підгодовують і ніхто не ображає.

– У легендарному фільмі “Мільйонер з нетрів” постійно потрапляли у кадр смітники, по яких лазять діти.

Таке справді є, не всюди. Є міста дуже чисті, наприклад, Калькутта. Самі індійці від цього абстрагуються. Вони виглядають дуже щасливими, діти бігають по вулицях босі, завжди веселі і радісні.

– Ти дуже спокійно про все розповідаєш. Було щось таке, що тебе дуже вразило?

Індія – переважно дуже безпечна країна. Але, як усюди, трапляються злодії. В цьому випадку може статися самоосуд. Я бачив, як на вокзалі люди зловили злодія, який щось вкрав. Зібралося 200-300 людей. Били його страшно. Поліцейські ледве відбили злодія у натовпу. Було й інше. Ми купували сік на вулиці. Євген дав досить велику купюру і забув здачу. Продавець догнав нас десь за 300 метрів і віддав гроші. Якщо між індійцями якась суперечка на вулиці, то всі стоять і слухають. Вони стануть на бік не того, кого вважають своїм, а того, за ким справедливість. Підійдуть і будуть пояснювати тому другому, що він не правий.

Ще вразило місто Варанасі. Багато людей з цілої Індії їдуть туди помирати. Там усюди хоспіси просто на березі, де індійці доживають вік. Процедура поховання платна, дрова треба купити. Церемонія поховання відбувається щовечора. На берегах Ганги розпалюють вогні і спалюють трупи померлих, і частину праху розсіюють в ріці. Спалення вважається елементом освячення. Вагітних жінок і малих дітей, які померли, просто пускають по ріці, бо вважають їх і так святими.

Спілкувалась Наталка ГОЛОМІДОВА

 

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!