Руслан ТРАЧ: «Гуцули завжди прагнули до яскравих барв і повноти життя»

«Инчий світ» – саме так називається остання фотосесія світлин Руслана Трача – професійного фотохудожника, який експериментує на стику гуцульської етніки і філософії в поєднанні з фентезі. Світлини цього митця справді важко описати – їх конче треба побачити самому.

Руслан добре знає, що намагається вполювати своїм об’єктивом. Він сам з Гуцульщини, з її, за словами Івана Франка, столиці Верховини, і мала вітчизна є нескінченним джерелом натхнення для фотохудожника. Тому його проект «Инчий світ» – це вироблення нового погляду на світ і самого себе в ньому, пошук особистої сили. В рамках проекту проведено більше двадцяти фотосесій в різноманітних куточках Карпат.

Про містичну Гуцулію, про тривоги за майбутнє гуцульської культури, про особливості гуцульського етносу – у розмові «Галицького кореспондента» з Русланом Трачем.

 

– Гуцульська тема надзвичайно вдячна для візуального мистецтва. Фотографії це стосується чи не найбільше: пейзажі, колоритні типажі, традиції – здавалось би, тільки встигай тиснути на затвор фотоапарата. А які труднощі у Вас виникають, коли Ви працюєте з цією темою?

Основна складність у тому, що сьогодні ми вже маємо справу тільки з вершиною айсберга гуцульської культури і світогляду. Так, збереглося чимало видимих ознак цієї культури – одяг, речі, обряди, але внутрішній зміст цього всього стрімко втрачається, і цей процес почався не тепер… Основна загроза в тому, що Гуцульщина може залишитися тільки під склом музеїв або в театралізованих дійствах для туристів. Люди втрачають дух, яким обдарували їх гори… Тому мене цікавить не так зовнішня ідентичність образів, як внутрішня.

 

– Чому, на Вашу думку, втрачається внутрішній зміст гуцульської культури? Які можливі наслідки?

Це проблема не тільки гуцульської культури. Малі народи не витримують тиску глобальних процесів та впливу цивілізації. Ось гуцули вже не носять свою вбирю, мова стає більш подібною на літературну українську, традиції забуваються, на заміну приходять інші. Наскільки це загрозливо? Через покоління гуцул нічим не буде відрізнятися від середнього європейця, і чи погано це, чи добре – кожен повинен вирішити для себе сам.

– Якийсь вихід з цієї ситуації бачите?

Культура повинна продовжувати розвиватися, змінюватися на вимогу сучасності. Все, що зупинилося, – померло. Так і культура: під склом музеїв вона мертва. Зараз можемо бачити процеси протидії цьому: багато талановитої молоді бере надбання предків і несе це в майбутнє. Це можна помітити в багатьох сферах – від моди до музики. З’являються нові форми на основі старих, і це дуже радісний процес – творчість не повинна припинятися, на цьому і побудована гуцульська традиція. А ще нам потрібно переосмислити свій погляд на світ, в якому живемо: роки бездуховності таки дали свої плоди. Світ довкола нас став мертвим, бездушним, тому ми і не здригаємося, коли нищимо його. Для гуцула все було наповнено життям, його оточувала таємниця, яку він поважав і з якою взаємодіяв. Нам цього дуже не вистачає – світ став вивченим і сірим.

– Ваші фотосесії повні магії і ритуалів, Ви якимось чином знайомились з езотеричними вченнями? Наскільки Гуцулія є таємничою дотепер? Ви зустрічались з магією в горах?

Багато років я займався бойовими мистецтвами і різними практиками самовдосконалення. Саме такий досвід дав мені можливість побачити в гуцульській культурі великий пласт езотеричного знання. Точніше, залишків дуже цікавої культури, одним із спадкоємців якої є Гуцульщина. Ці частини культури розсіяні по Карпатах, дуже цікаво спостерігати за частинами мозаїки в різних традиціях і народностях. А гори – це завжди місце таємниці, багато історій можна розказати десь вночі при ватрі… І тільки там, бо по-іншому і не повіриш (посміхається).

 – До речі, про бойові мистецтва. Знаю, що Ви є активним пропагандистом теорії, що гуцульський танець аркан теж має ознаки бойового мистецтва.

Аркан є частиною бойової традиції опришків. Це завше був чоловічий танець, який використовувався для досягнення певного стану свідомості в групі. Та й самі рухи непрості: хто трішки розуміється на цій тематиці, побачить можливість їх бойового використання. Але це тільки частина знання, в інших народностей Карпат можна знайти інші цікаві складові цієї мозаїки. Основна проблема в цій тематиці – що сучасні реконструктори таких систем за основу беруть східні стилі і на них просто одягають нашу автентику. Тому про будь-які мистецтва на зразок бойового аркану говорити смішно. Але можна говорити про бойову традицію – а вона була, і ще й яка! Недаремно ватага опришків могла вести успішні бойові дії з противником, який переважав чисельністю в багато разів.

 

– Повернемось до фотографії, що може стати мотивацією до роботи, до наступної фотосесії, що Вас може надихнути?

Мотивація одна: люди, які беруть участь у проекті “Инчий світ”, прагнуть повернути таємницю в гори. Ми хочемо, щоб люди зрозуміли, що світ довкола живий, незбагненний, все просякнуто силами, які слід поважати. Образи фотосетів – це спроба заглянути за куліси видимої реальності, це спроба віднайти в собі інших і себе, нові ресурси і можливості. Величезним джерелом натхнення є спадщина предків, їхній погляд на світ, що зберігся до нашого часу в казках, легендах, історії, традиціях. То таке невичерпне джерело натхнення, що для мене його ще вистачить років на триста (сміється).

– Про “Инчий світ”. Проект зачаровує, так Гуцулію мало хто фотографував, водночас він досить провокативний. Яка реакція земляків, адже верховинці досить консервативні в своїх уподобаннях?

Я розумію, про що Ви.  Як не дивно, реакція позитивна. Недавно пройшла виставка у Верховині, і вона набула доброго розголосу. Це тішить, бо свідчить, що не все так погано, як здається на перший погляд. Чи розуміють мене всі? Ні, я на таке і не надіюся: кожна людина – індивідуальність і сприймає світ по-своєму, тому завдання не в тому, аби донести свою ідею до всіх, а в тому, аби знайти тих людей, хто думає так, як і ти, і вже з ними разом щось робити. Важливо згуртувати людей, які хочуть щось робити, але в них часто опускаються руки, бо вони думають що самотні у своїх починаннях. Коли ми разом, то здатні сформувати свій світ.

– Існує міф про волелюбність і розкутість гуцулів, наскільки Вам як фотохудожнику це помітно в роботі? Як працюється з моделями, адже у Вас багато елементів ню?

Елементів “ню”?! Я вас прошу (сміється). Підіть у літній день на будь-який пляж, і ви побачите людей, які значно оголеніші, ніж на моїх світлинах. Мені дивно, коли люди починають при цьому дивуватися оголеному пупкові на фото. Так, гуцули були такими: до простих речей ставилися просто. Зараз, звичайно, все не так. Можна сказати – з точністю до навпаки. Довкола тіла зведено забагато забобонів і іншого, що тільки відвертає увагу від суті – від душі.

 

– У Ваших відповідях деколи звучить непідробний жаль за тим, що справжня містична Гуцулія відходить… Недавно відбулась прем’єра фільму “Тіні незабутих предків” режисера Любомира Кобильчука, Вашого земляка, до речі. Є така думка, що фільм зроблений під голлівудські, тобто глобальні, стандарти і що такий підхід – то профанація Гуцулії. Яка Ваша думка?

Та трохи є, але сам Любомир і не приховує цього. В одному з інтерв’ю він так і сказав, що за приклад бере культові голлівудські стрічки. Якщо люди кажуть, що це схоже на Голлівуд, то він досягнув своєї мети. Якщо хтось бажає зняти по-іншому – то вперед. Ми всі великі критики, але не всі щось робимо самі. Пам’ятаю ту хвилю негативу стосовно кліпів Руслани і її «Диких танців», але її внесок у популяризацію Гуцульщини неоціненний. Так само і з цим фільмом: так, він під американське – але він про Гуцульщину, і за це моєму землякові величезне спасибі. Він посадив зерна, які десь потім проростуть. Культуру не може нівелювати один фільм, це можуть зробити тільки самі носії культури.

– Ну і насамкінець, за що гуцула потрібно любити і за що з ним варто бути обережним?

Яких гуцулів? Тих давніх чи теперішніх? (Сміється).

У гуцулів завжди була радість і повага до гостя, і навіть зараз це часто трапляється, незважаючи на розвиток туризму і бажання заробити. Іноді можна зустрітися з такими проявами доброти до незнайомої людини, що сльози на очі навертаються. Гуцул любив і тепер любить набутки і веселощі – це в нас в крові, в одязі, в піснях. Ми завжди прагнули до яскравих барв світу і повноти життя… Раніше не можна було, не дай Боже, ображати гуцула, зачіпати його гонор. Розплата була неминуча і миттєва, сталеві бартки попили свого часу немало крові… А тепер біда в іншому: ми втратили свою духовну основу і порожнина в грудях замінюється тим, чим і у всьому світі – грошима. Вони стали настільки великі в очах людей, що люди без вагань нищать все довкола, аби заробити хоч якийсь гріш… Але це проблема не Гуцульщини, а вже всього нашого світу.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

Фото Руслана Трача взято зі сторінки автора у мережі ФейсБук

 

 

 

 

 

 

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!