Ще кілька днів – і все, як завжди, очікувано станеться. Буде перегорнена остання сторінка календаря. І ми в нетерпінні будемо прагнути чогось нового. Адже яким нечутливим, а з часом і збайдужілим не було би серце, кожен потайки сподівається, що щось урешті зміниться і повернеться обов’язково на добре.
Напередодні минулого Нового року заледве можна було чогось сподіватися. Не пригадую, щоб хтось із друзів та знайомих дивився традиційне привітання президента. Усі вже настільки зрозуміли, остаточно усвідомили неправду, яка лунає з екрану, її повну невідповідність реаліям життя, що новорічна брехня з телевізора була занадто важкою для сприйняття.
Усе стало буденним: хабарі, облуда, підступи, бідність і водночас якесь несамовите, оскаженіле офіційне переконування доведеного до відчаю народу, що все насправді добре. «Будьте спокійні, йдемо в правильному напрямку, товаріщі!»
І вже зовсім фантасмагорійне. В останні роки на всіх каналах продукувалися численні божевільні телешоу. Складалося таке враження, що ця нещасна земля принаймні на екрані сходить з розуму. І лише панівна верхівка страхітливо регоче, дивлячись на цей створений їхніми руками театр абсурду.
На жаль, чим більше додається років, тим важче повертати собі дитинну радість сприйняття Нового року та Різдвяних свят. Досвід у цьому випадку поганий порадник, він не налаштовує на оптимістичний лад, особливо коли ти українець. І так, на превеликий жаль, триває з року в рік. Якби не якась незбагненна сила рідного народу, що відроджується і відновлюється всупереч усьому, то навіть страшно подумати, як би ми дивилися без жаху в майбутнє.
Напередодні цих новорічних свят я говорю собі: бути скромнішим у сподіваннях, вірити в громаду, а вимагати дії передовсім від себе. У щоденних справах мало героїзму. Але якщо вони правдиві й чесні, то вони йдуть на користь загальній, спільній справі. І для цього не обов’язково мати посвідчення та значок громадського об’єднання «Майдан» чи бути, як раніше, нагородженим медаллю учасника Помаранчевої революції.
У такі хвилі згадую свого доброго приятеля – поета та журналіста Андрія Охрімовича. Його перша збірка з’явилася через кілька років після здобуття незалежності. Андрієві було вже далеко за тридцять. У цій невеликій книжечці вмістилося чимало чудових поезій. Але найцікавіше те, що багато письменників ще радянсько-українського гарту питали в Андрія: «Чому у твоїх віршах жодного разу не звучить слова «Україна»?»
Це саме той випадок, коли з настанням Нового року і після того всього, що вже відбулося в нашій країні, хочеться, щоби слова «герої», «патріотизм», «Україна» та ін. звучали рідше, але були постійно присутніми в наших діях, щоденних справах та вчинках, щоби вони набували не підробного, а справжнього українського сенсу.
Наша країна хоче врешті стати державою не лише декларативною. Ми прагнемо жити за єдиним правом, законом, який один для всіх. Віримо і, очевидно, небезпідставно, що в цьому нам суттєво допоможе Європейський Союз, тісніші зв’язки з ним і врешті вступ до нього. Але скажімо собі правду: шлях до європейського щоденно культурного освіченого прогресивного життя залежить від кожного з нас, від того, як ми ставимося до свого життя, одне до одного, довколишнього світу. І все це не змінити за один день. Для таких перетворень треба постійно працювати.
Радість цього Нового року полягає не в здобутті надзвичайних перемог, а в тому, що змінюємося ми, хоча влада й старанно вдає, що цього не помічає. І ці зміни, віриться, безповоротні. Радість Нового року, нового життя ми здатні створити собі лише самі. Ніхто нам нічого не принесе. І це усвідомлення хоча й важке, але приємне. У новорічну ніч можна не стояти на київському Майдані, але всі ми знаємо, що він є. І навіть коли настане час і намети будуть згорнені, а барикади розтопить сонце, кожен з нас буде знати, що Україна змінилася назавжди.

Іван КОСТЮК