У моєму дитинстві в діда був великий яблуневий сад. Можливо, і не надто великий, але я був настільки малим, що сад мені здавався величезним. Ми часто разом із дідом виходили в цей сад. Він наглядав за мною, коли я збирав яблука, які згодовували худобі. Сам дід на дерево залізти не міг: не мав ноги по коліно. Спирався на дерев’яну культю, прив’язану шкіряними пасками до останків ноги та пояса.
Яблуневі дерева вже й не родили так, як слід. Одного року вдавалися дрібненькі, гнилуваті плоди, а вже через сезон або й два плодоносили, ніби з гарячки. І тоді з гілок падали великі червоно-золотисті кулі.
Зими тоді були одна в одну суворі, з великими заметами. І приходили тоді ж, коли й мали, точно за календарем. Прокидаєшся зранку – а вже треба хухати на замерзле вікно, щоб подивитися на засипаний за ніч снігом світ.
Але були й винятки, якісь рідкісні аномально теплі грудні, січні з раптовою відлигою, люті, які чомусь лютували в березні. Словом, усе як у житті.
Такої рідкісної теплої осені на деревах у старому саду залишилося кілька яблук, на самих чубках. Я приходив і дивився, як їх меншає щодня. Птахи вперто полювали на кожен з плодів. І врешті під самий Новий рік збереглося лише одне яблуко – велике, червонобоке. Як мені хотілося його дістати, але я знав, що ніколи не зможу цього зробити. Це було надто високо і надто страшно. Воно так би нічого й не сталося, якби я не побачив за вікном, як на мене дивиться дід. Він без слів зрозумів, чого ж я хочу, про що мрію. А далі було все просто: він приніс височенну драбину, тримав її, я заліз на самий верх, майже до неба, зірвав яблуко. І коли зійшов надолину, віддав його, уже трохи обдзьобане, дідові в руки.
Він, що майже ніколи не сміявся, посміхнувся, аж зморщилась бородавка на самому кінчику носа, і сказав: «Це буде твоє яблуко Різдва. Не їж його зараз. Воно дуже холодне, і ти не відчуєш смаку – лише холод».
Я загорнув яблуко в полотняну скатертину, і воно добуло до Різдвяного вечора. Дотепер дивуюся, чому ж воно не зігнило, адже ним уже встигли причаститися птахи. Я їв його на самий Святвечір. І це, напевно, було найсолодше яблуко у моєму житті.
Через кілька років я згадував це яблуко, пробуючи кругленькі печенька, намащені маслом, якими частувала мене сестра. Надворі також стояла зима, а вона казала: «Попробуй, з маслом вони набагато смачніші». Круглі печенька, золотисті, так подібні до того зірваного пізньоосіннього передріздвяного яблука. Як шкода, що того далекого Святвечора я цим яблуком ні з ким не поділився. Це ніби якийсь вічний сум за чимось незробленим, за якимись невідданими боргами, який напередодні свят зринає в кожному з нас.
Минули ще роки, сестра загинула на саме Різдво. Чи зміг би її врятувати той чарівний шматочок яблука, яке я дістав з-під самого неба, приніс, наче подарунок від Бога, перед самим народженням Христа?
Ніколи не знаємо, як маємо достеменно і правильно зробити, коли настає велика й урочиста година. Мусимо здебільшого покладатися на свої відчуття, звірятися за серцем. Це нелегко, але можливо, особливо, коли за пазухою кругле, червоне, золотисте яблуко нашого Різдва, довкола якого за столом збираються не лише живі, яких любиш аж до безпам’ятства, але й всі ті, хто були коло нас: дід, сестра, шваґро, батьки…

Іван КОСТЮК